Валентина Черемісіна: «Присвячення моїм землякам Сергію Батяшову та Євгену Віннікову, знала обох особисто. А ще всім тим, хто загинув, подарувавши нам життя. Світла пам'ять… Велика подяка… і шалена скорбота… Війна скінчиться, а пам'ять про них буде жити”.Вони в одній навчались школі, хтось гірше, а хтось краще.
Штовхалися з м’ячем на полі, палили цигарки, сховавшись в хащі.
Зростали, як усі нормальні хлопи, що пізнають життя.
Навчались успіхам радіти і відрізняти справжнє від сміття.
Батькам, звичайно, легко не було, самі-бо розумієте – хлоп’ята!
За тим життя собі пливло, і хлопці стали підростати.
Навчались якось, чимсь займались, щось йшло у голову, щось «в ліс».
Та взагалі не переймались, як буде далі у житті колись…
Життя ж дедалі вирувало, летіли дні, роки спливали.
Навчання, спорт, робота і родина… Вони дорослі… Є своя дитина!
І раптом – жах! Війна. Страшна війна, кривава.
У ріднім небі спалахи й заграва.
Вони, ще вчора діти, хлопчаки, що мали діяти, творити,
Ростити діточок, майбутніх козаків та й просто повноцінно в щасті жити,
Зібравши силу, волю в свій кулак і рідних обійнявши ніжно,
Йдуть захищати їх, бо можуть тільки так! Йдуть дуже впевнено і спішно.
А ворог люттю накриває, вже десь палає рідний дім,
Та в голові у них лунає: «Ми тут! Йдемо крізь гар і дим!».
Війна кільцем страшним стискає, здається часом – от і все…
Вогнем жагучим обіймає, відкривши справжнєє лице…
Бетонні глиби падали на плечі, здавалось, що не витримати хід.
Але стояли хлопці зранку, вдень, надвечор, вночі громили ворога як слід!
А в думці мали: «Ви, дрібна потворо, людський скорочуєте час.
Нема на вас ні кулі, ні забору, повзете так, немов немає нас!».
За майбуття вони стояли насмерть, з твердою вірою в життя!
І мріяли про те, як буде класно, коли закінчиться війна.
Як буде навесні біліти цвітом слива, як вишні в милім краї зацвітуть,
Як рідні зустрічатимуть чутливо, як друзі в рідний дім прийдуть.
Як витре гіркі сльози мама і тато вкладе руку на плече.
І скажуть: «Ти живий, наш синку!». І знов розмова вільно потече.
Ось так-то мріяли та тільки не судилось… в страшних боях вже кілька літ,
Їм щастя в мирі лише снилось, вони надсилу захищали світ.
Стояли, боронили, опирались, вгризались в землю, тут же і росли.
Земля здригалась, наче хоронила, та ні… кріпила, щоб її спасли.
Хлопи здіймались над ордою, як той сталевий щит,
І нищили бридку потвору, щоб правда вирвалася в світ!
В тій битві знов і знов зростали і встали каменем, завершивши похід,
Та й мертві землю захищали і їм вклонився український рід!
І їхня сила нездоланна у пам'ять вкарбувала дзвін,
Бо то не просто Люди, то – ТИТАНИ! Навіки слава їм і наш земний уклін!
Валентина Черемісіна, м.Світловодськ, Кіровоградська область