«Ма! Обгоріли сьогодні, немає нічого – ні одягу, ні взуття…», «Ма, дуже потрібні броніки і шоломи. Тут дуже спекотно!», «Ма, я живий. Не хвилюйтеся». Такі та інші повідомлення з фронту постійно отримує знана волонтерка, голова Спілки ветеранів учасників АТО/ООС «Іволга» Дарія Дмитрівна Ільїна. І це як наказ до виконання. Наступної суботи-неділі усе заявлене буде там, де потрібно, яких би зусиль це їй не коштувало…
З цією жінкою і моєю давньою знайомою ми поговорили після її чергової поїздки на Донеччину.
- Даріє, дякую, що знайшла час у своєму щільному графіку роботи. Ти ж ще й працюєш, у звичному розумінні цього слова?
- Так, нині я директор Центру надання соціальних послуг Великоандрусівської сільської територіальної громади, а до реформи працювала директором Територіального центру з надання соціальних послуг Світловодської районної державної адміністрації. Вважаю, що кожен волонтер повинен десь працювати, адже не можна проїдати ті гроші, які люди дають для фронту. Така моя думка. А на фронт я їжджу у вихідні дні.
- Ким ти себе відчуваєш? Хто ти – Дарія Ільїна?
- Відчуваю себе мамою, я нею була, є і завжди буду. Все, що я роблю ось вже майже вісім років, завдяки тому, що я – мама. І хоч сина давно вже немає, я мама не тільки для нього, а й для багатьох хлопців, які воюють на передовій, захищаючи Україну від російських загарбників.
- Розкажи, будь ласка, свою історію нашим читачам.
- Я мама з 1979 року, бо 6 травня народилася моя донька Марія, син Андрій побачив світ 28 серпня 1983 року. Коли у березні 2014 року Андрій почав мене запитувати, де можна дістати військову форму, потім розшукувати в інтернеті військову літературу, я не звернула на це уваги, бо його відповіді, що він, начебто, грає у пейнтбол, мене заспокоїли. Коли ж він заявив:
«Мамо, я йду в армію і навіть не думай мене відмовляти», - я зрозуміла, що він буде стояти на своєму, що б я йому не говорила.
Такий він був – добрий і водночас наполегливий. У той час створювався перший батальйон територіальної оборони в Кіровоградської області і Андрій пішов туди. Потім їх перекинули на південь України. Моя перша поїздка у Мелітополь Запорізької області відбулася 31 липня 2014 року. Не зважаючи на перестороги сина і прохання не їхати до нього, я зібрала купу корисних речей, продуктів харчування і вирушила. Він погано знав свою маму… Микола Подурець зголосився їхати своєю машиною, Надя Мирошніченко склала мені компанію. Доставили усе на радість хлопцям, і я побачилася з сином.
Коли почалися буремні події липня 2014 року, хлопці гинули на Сході сотнями, почав зароджуватися волонтерський бойовий рух. Ми почали об’єднуватися і допомагати ЗСУ. Форми шили, бушлати, шукали бронежилети, шоломи. Пам’ятаю, як зібралися світловодці – родичі командирів взводів (мій син – серед них), і звернулися до міської та районної влади з проханням допомогти у придбанні усього необхідного для наших захисників, які служили в АТО. Ніхто не допоміг, все купували за власний рахунок.
… Востаннє я бачила сина у серпні 2014 року, коли їх підрозділ повернули на Кіровоградщину, він зміг на 2 дні заїхати додому. У жовтні їх вже направили на Луганщину. Я хвилювалася, він заспокоював:
«Я на полігоні».
25 грудня Андрій прислав татові подарунок: рукавиці і робочу форму для зварювальника, я побачила адресу на посилці: м. Щастя Луганська обл. І все зрозуміла. Хотіла негайно їхати до нього, він сказав:
«Не їдь. Тут небезпечно».
26 грудня він вже був під Горлівкою, а 22 січня 2015 року загинув страшною смертю. Два снаряди влучили у місце дислокації підрозділу і від мого сина нічого не залишилося. Хлопці казали, що була ступня, але й її не вдалося знайти. Мені нікого було ховати. Я благала його побратимів – знайдіть хоч щось. Вони провели спеціальну операцію в тил ворога і на місці загибелі сина, знайшли шматочок печіночки, тест ДНК підтвердив, що це частинка Андрія. Так і поховали 50 г у майонезній баночці…
Я дуже тяжко відходила після похорону, не думала, що зможу жити далі. Мене підтримував чоловік, як міг, хоча смерть сина він переніс важче, ніж я. Я кричала, як поранений звір, а він носив свій біль у собі. Але завжди був поруч. Ми віддалилися від друзів, жили одне одним і нашим горем.
Остаточно мене врятувало те, що через півроку я почала щомісяця їздити на фронт з допомогою. Зі мною Сергій Волков та Ігор Поляков. Віталій і Олександр Федорови надавали свої автомобілі. Тоді потрібне було усе, як і зараз, від шкарпеток, білизни, продуктів харчування до тепловізорів, шоломів, бронежилетів, одягу. Я роздобувала усе, чим ми завантажували машину, була дуже наполегливою, мені майже не відмовляли.
- Чи відчувала ти себе керівницею волонтерської групи?
- Ми були однією командою і я не вважала себе керівницею. Дійсно, більшу частину скарбів, які ми возили на фронт, роздобувала я, але у хлопців був безцінний досвід участі у бойових діях. Вони пройшли війну і добре знали, що нам загрожує, коли ми на самому нулі бували. Щоправда, Волков мене завжди прикривав, я за тебе відповідальний – казав.
- Страшно було?
- Сказати, що я нічого не боялася, не можу, але після загибелі сина нічого мене зупинити не могло. Та й мені здавалося, що хтось мене постійно захищає. Наприклад, одного разу запізнюємося на зустріч з нашими хлопчиками, які виїхали до нас з передової, бо машина зламалася. Приїжджаємо на місце через годину, а там – суцільне згарище. Прилетіло…
- Пройшов рік – два – три шалених щомісячних гонок на фронт. Чи було у тебе відчуття втоми? Чи не хотілося віддати цю справу молодшим за тебе волонтерам, просто перепочити?
- Перші три роки війни були найстрашнішими – такі, як перші три місяці цієї повномасштабної війни. Я усе бачила на власні очі і тому покинути моїх хлопців просто не могла, у мене ж з ними постійний зв’язок. Ось подивися недавні смс-повідомлення:
«Ма! Обгоріли сьогодні, немає нічого – ні одягу, ні взуття…», «Ма, дуже потрібні броніки і шоломи. Тут дуже спекотно!», «Ма, я живий. Не хвилюйтеся».
Таку любов і довіру не можна зрадити…
Змінювалися команди, з якими їздила на фронт (з розумінням ставилася до цього, бо у кожного своє життя, людям треба заробляти гроші), а я залишалася, не зважаючи на втому, на те, що ноги відмовляли, що іноді серце давало збій. Хіба що один раз на рік могла не поїхати, коли була у відпустці. З часом я стала значно легше фізично переносити ці поїздки по 2-3 тисячі км за добу. Втягнулася! Та й наші захисники мене підтримують морально. Коли біжать тобі на зустріч обпалені війною чоловіки (для мене хлопчики, синочки), обнімають, цілують, радіють зустрічі, відчуваєш себе молодшою років на 10 і по дорозі назад вже плануєш, де і що знайдеш, купиш, організуєш, щоб знову вирушити в дорогу.
- Що змінилося у твоїй волонтерській діяльності з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну?
- Я відчуваю ще більший біль за нашу країну, ненависть до ворогів, ще більше переживаю за наших захисників, ще більше намагаюся допомогти. 24 лютого в Україну зайшли рашисти, а 4 березня 2022 року ми вже були там, на фронті і з того часу їздимо щотижня, один раз на Донеччину, другий – на Луганщину. Там наші діти стоять за Україну, вони ніколи не покинуть поле бою. Щойно ми повернулися з Донеччини. З 17-го батальйону, де служив мій син, стільки хлопців полягло! Боляче неймовірно. На Луганщині сьогодні жахлива ситуація, пекло пекельне. Думаю, чи буде до кого їхати наступної суботи? Благаю політиків:
«Не лізьте у справи військових! Підтримуйте їх і довіряйте! А головне – забезпечте їх зброєю, якої не вистачає!»
- Віриш у нашу перемогу?
- Вірю, але для мене важливо, якою ціною вона буде досягнута. Скільки ще золотих наших дітей покладуть свої голови, доки політики домовляться між собою про суттєву (не на словах!) допомогу. Хотілося б усім їм подивитися в очі після перемоги і спитати:
«Як ви могли допустити, щоб стільки українців полягло, захищаючи всю Європу від рашистської навали? Чому зволікали зі своєю допомогою?»
- Якою ти бачиш Україну після війни і своє життя зокрема?
- Хочу, щоб наша країна відродилася, відбудувалася і зажила у мирі і злагоді. Але розумію, як довго триватиме це відродження. Вірю, що діти, батьки яких загинули, стануть цвітом нашої нації. У них ніколи не буде сумнівів щодо друзів і ворогів України, її незалежності та цілісності кордонів. Надто високу ціну заплатили їхні батьки за те, щоб вони жили у вільній країні! У мого Андрія не було дітей, але є племінники, які пам’ятають рідного дядька: Дарія, Настя й Артем. З онуками, а, можливо, й з правнуками я і пов’язую своє майбутнє в Україні – переможниці.
Фото Богдана Дроздова та з відкритих джерел
