Регулярно нагадує, відправляючи на фронт маскувальні сітки, «кікімори» та інші корисні речі з 2014 року. Про історію волонтерської групи, яка нині нараховує до 50 осіб і невтомно трудиться у міському Палаці культури 7 днів на тиждень, тобто без вихідних, розповідає керівниця Людмила Миколаївна Любарська.

"Наша волонтерська група почала формуватися у 2014 році за ініціативи Олени Макогон, керівниці танцювальних колективів міського Палацу культури. Вона запропонувала створити агітаційну бригаду, щоб їздити до шпиталів, де було багато поранених захисників України, з концертами. Директорка МПК Лариса Ляшенко підтримала ідею і допомогла з організацією поїздок, вона ж сприяє нашій роботі і донині.

Перший концерт ми дали в батальйоні «Донбас» під Дніпропетровськом, де військові базувалися. Ми дуже старалися, ретельно підбирали номери, планували їх розважити, навіть витягнути кількох потанцювати разом, нагодувати смачними пиріжками після концерту, а вони сиділи просто ніякі. Заступник командира пізніше нам пояснив, що після виходу з Іловайського котла було стільки втрат, що кожен з тих, хто вцілів, міг думати тільки про загиблих побратимів. Врешті-решт, нам вдалося їх порадувати різними смаколиками від батьків Олени, моєї сім’ї, знайомих, необхідними речами, які передали підприємець Олександр Дзюник та інші жителі міста. Ця поїздка і стала поштовхом до створення волонтерської групи.

З часом група розрослася, до нас приєдналися мої знайомі, друзі, колеги по роботі на Радіозаводі, знайомі Олени Макогон. Ми відвідували наших захисників у шпиталях Кропивницького, Одеси, Вінниці з концертами і без. Потім стали вирушати в дорогу самостійно, як волонтери, а перед поїздкою ретельно готувалися без жодного дня відпочинку.

Був період, коли у нас не було робочого місця для виготовлення маскувальних сіток і «кікімор». Майже 2 зими ми цим займалися у під’їзді нашого будинку на 5 поверсі, а з весною переїжджали на дачу. Мене і моїх подруг надихала моя мама Валентина Яківна. З 14-го року вона фарбує, розпускає мішки для «кікімор», плете. Їй 90 років…

Через 2 роки повернулися назад і сьогодні, як бачите, займаємося своєю справою в холі міського Палацу культури. Тут є люди, які працюють зі мною з 2014 року, але прийшло чимало новеньких, а з початком повномасштабної агресії росії в Україні до нас приєдналося до 20 вимушених переселенців. Можу навіть сказати, що вони стали кістяком нашої групи. Я їм дуже вдячна! Вони сповна настраждалися, тож знають ціну війні і миру. Наприклад, у подружжя Віти і Сергія з Авдіївки син після «Азовсталі» перебуває в полоні.

Працювала з нами Оля з Харкова, її чоловік кадровий військовий, його призвали до ЗСУ, вони виїхали. Таня з Красного Лиману, Оля з Балаклеї теж повернулися додому, як тільки звільнили рідні міста. Повернулися до Харкова і Сергій з Надією, але продовжують нам допомагати. Усім влаштовували проводи. Тепер вони телефонують і пишуть, бо ми стали рідними людьми, без перебільшення.

Залишаються з нами Іра з Владиславом, Толя з Донецької області, Діма з Маріуполя, Люба з Рубіжного, Людмила з Нікополя і великий десант з Харкова, з Салтовки: Іра, Таня, Наташа, Лєна і Леся – наш журналіст і фотокореспондент. Завдяки їй, у нас чимало спільних фото.

Жителі Світловодська теж вражають відданістю справі. Олександр Крилов – майстер - золоті руки! Він виготовляє такі пристосування для плетіння сіток і «кікімор», щоб нам було зручно і робота швидко просувалася.

«Головне, ви мені скажіть, що треба, а я продумаю варіанти», - каже Олександр.

19-річний Степан Левицький працює щодня по 6-7 годин, він так опанував науку плетіння «кікімор», що на нього цілком можна покластися.

Чимало людей працюють вдома, розпускають мішковину, пряжу, в’яжуть шкарпетки, ріжуть тканину на маскувальні сітки тощо.
У шістнадцяти учасників групи рідні воюють на фронті, тож усіх нас об’єднує велике бажання бути корисними захисникам України і разом з ними наближати нашу Перемогу над загарбниками».