Минувшина Світловодщини й українська мова – велика гордість для сучасників. Для цього достатньо знати правдиву історію свого краю і, безумовно, – свій родовід, углиб, хоча б на пару століть… Шостого лютого у Світловодську на запрошення ГО «Златопілля» та міськрайонної організації ТУМ «Просвіта» побували гості з Кропивницького – кандидат історичних наук Юрій Митрофаненко та кандидат філологічних наук Ольга Кирилюк. Цього дня у заповненій сесійній залі адмінбудинку вони провели культурно-просвітницьку зустріч на тему «Аспекти розвитку Світловодщини. Історичні аспекти».
Відкриваючи захід, заступник голови Світловодської РДА Володимир Похілов наголосив, що дана зустріч є подією дуже важливою, особливо у контексті грядущої адміністративно-територіальної реформи і виборів до органів місцевого самоврядування. Адже почуте у доповідях гостей дозволить по справжньому збагнути свою минувшину, щоб убезпечити себе від повторень ризиків і помилок у майбутньому.
Перший промовець – Юрій Митрофаненко наголосив, що його доповідь можна охарактеризувати як такі собі топонімічні маркери. Іншими словами, як корабель назвеш, так він і попливе. У якості прикладу він навів наш облцентр, який у процесі декомунізації, яка запізнилася у своєму початку, щонайменше, на 20 років, набув назви Кропивницький… Не Єлизаветград, який і під час московського царату, місцеві називали на український лад – «Лисавет» і який би, повернувши оцю назву, неабияк потішив би адептів «руского міра». І тим більше – не Кіровоград, названий на честь більшовицького злодія Кірова – ініціатора кривавих репресій і на теренах України зокрема. Натомість, ставши Кропивницьким, місто наче магнітом почало притягувати різні мистецькі заходи, ставши, зокрема, таким собі осередком театрального життя всієї України…
Що ж до наших теренів, історик окремим рядком згадав Крилів – одне з небагатьох міст, наділене Маґдебурзьким правом. Цей статус, започаткований у Європі ще у ХІІ столітті, давав містам з таким правом можливість мати своє самоврядування, яке обирається виборним шляхом населенням, якому ці самі органи самоврядування є підзвітними. На жаль, із закріпленням у лівобережній Україні московського царату, цей розвиток було зведено нанівець – йому на зміну прийшли губернатори, які направлялися на місця, як офіційно, не приховуючи, визначалося – «на кормлєніє». Відтак, дані правителі аніскільки не мали інтересу до розвитку ввірених їм територій – головне побільше з них «викачати» і, збагатившись, піти на підвищення до Петербургу чи Москви. Ще гірше стало з приходом до влади комуністів, у яких керування на місцях називалось не менш красномовно – «обжорка».
Натомість Європа безперервно розвивалася у контексті Маґдебурзького права. І результати цього розвитку ми можемо бачити зараз, порівнюючи європейські міста й містечка з українськими опісля московської «обжорки».
І не лише населені пункти… Промовець навів приклад свого знайомого, чий син навчається в одному з європейських університетів. Так от той син дав своєму батькові завдання – відтворити генеалогічне древо свого роду, бо йому соромно спілкуватися із своїми тамтешніми однокашниками, які знають свій рід, щонайменше, на десяток поколінь углиб сторіч. А у нього ж після дідуся з бабусею – провалля. І це не випадково – окупант, загарбуючи чужі землі, завжди прагнув позбавити поневолений народ свого коріння. А щодо українців – й поготів. Бо їхні войовничі пращури століттями громили ворожих сусідів, захоплюючи і розорюючи їхні стольні міста. І Москва – не виняток. При цьому він назвав цілу плеяду видатних полководців, які своїми ратними подвигами уславили саме терени нинішньої Світловодщини, починаючи від XVI століття і до 20-х років століття минулого.
Не вдаючись до подробиць, у подібному ключі, але з мовним «присмаком», була витримана доповідь філологині Кирилюк. Мова, за її словами, своєрідний маркер «свій-чужий» і зброя, потужніша від справжньої. Як один із прикладів інформаційної війни на її сучасному етапі, вона навела так звані меми… Це, як трактує «Вікіпедія», – одиниця культурної інформації, поширювана від однієї людини до іншої за допомогою імітації… Як приклад – собака, якого один із депутатів радив пенсіонерці продати, аби сплатити за газ. Так і Росія, задля дискредитації України, використала мем про «розіп’ятого мальчіка». Влучним українським мемом стали кіборги у битві за донецький аеропорт: «кіборги витримували, коли навіть бетон аеропорту не витримував». Але, зазначила філологиня, українцям ще треба вчитися вести інформаційну війну, насамперед, дізнаючись і відкриваючи правду свого минулого, без знання якого, народ стає легкою здобиччю для ворога.
І запитала у авдиторії, про те, де і коли в Україні з’явився перший концтабір смерті. Авдиторія напружила мізки, та так і не відповіла. А, виявляється, функціонування такого концтабору започаткували більшовики у 1920 році у нинішньому нашому обласному центрі, який тоді звався Єлизаветград (там, де нині спортшкола біля обласного суду), де загинули тисячі холодноярівців, білогвардійців та простих селян, що відмовлялися віддавати харчі для «обжорки».
Але це приклади, нехай і героїчних, але – поразок, які не вельми надихають суспільство. Куди більше в українців перемог і здобутків, присипаних пилюкою інформаційної війни. Відтак, вкрай важливо звільнити їх від нашарувань ворожої брехні, як і історик Митрофаненко, переконана філологиня Кирилюк.
