Третього грудня ми відзначали чергову річницю визволення нашого краю від німецько-фашистських загарбників. Під час ознайомлення з тематичною виставкою «Визволителі» відвідувачі – троє юнаків – особливо зацікавилися матеріалами, що розповідають про Анатолія Парфьонова, людину-легенду. «Розкажіть про нього іншим», – почули ми. Дійсно, незвичайне життя цієї неординарної людини, певно, зацікавить багатьох. Анатолій Парфьонов народився і виріс у невеличкому селі під Москвою. З дитинства мав міцне здоров’я, тож виріс справжнім билинним богатирем. Перед війною закінчив у Воскресенську ремісниче училище, працював на ткацькій фабриці. Коли почалася війна, юнак одним із перших пішов до військкомату. Високий, кремезний красень (ріст мав 191 см, розмір взуття – 49, розмах плечей – мов крила в орла) додав собі років і потрапив у матінку-піхоту. Як особисту зброю дали Анатолію кулемет «максим», якого він завжди дбайливо доглядав. Товариші любили добродушного, сором’язливого хлопця. За богатирську вдачу його прозвали «Півтора Івана».
Воював у 4-ій гвардійській армії, яка визволяла від німецьких загарбників і наш край. У жовтні 43-го підрозділ, в якому служив А. Парфьонов, форсував Дніпро в районі Градизька. Бійці переправлялися на правий берег Дніпра на плотах під шкальним вогнем противника. Снаряди потрапляли на плоти, бійці тонули в холодній воді. Пліт із Парфьоновим був як заговорений. Та ось снаряд розірвався так близько, що пліт перевернуло, мов пір’їнку. Кулемет пішов на дно. Анатолій раз за разом пірнав, аж поки не витягнув його на поверхню. Доплив до берега з кулеметом, вага якого понад 60 кг…
Зайняв вдалу позицію і відкрив вогонь по фашистах. Бій той був важким. Наші війська не змогли підтримати десант. А наказ «Втримати позиції будь-якою ціною!» потрібно було виконувати. Три доби строчив із кулемета. Та ось проти жменьки поранених бійців фашисти кинули танковий батальйон. Окопи зрівняли із землею. Анатолія теж засипало з головою. Вже коли підійшли наші, медсестра почула стогін тяжко пораненого кулеметника… За сміливість і мужність, проявлені в тому бою, юнак був нагороджений орденом Леніна.
Підлікувавшись у госпіталі, вирішив вчитися на танкіста. Після короткочасного навчання він – спочатку механік-танкіст, потім – командир «тридцять четвірки». Ледве вміщався у башті танка, але ці незручності не заважали бити ворога. На його рахунку чимало збитих танків, знищених ворогів. Наприкінці війни врятував командира танкової дивізії – танк Парфьонова під час запеклого бою прикрив генеральський і прийняв удар снаряду на себе. Брав Лодзь, Варшаву, був поранений у голову. Війну закінчив у Берліні, розписався на рейхстазі. За мужність і героїзм нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеню.
Як багато пережила ця людина: був у самому пеклі тієї страшної війни, втратив багато бойових товаришів, люто ненавидів ворогів, та залишився чуйним, порядним, здатним співпереживати. Повернувся працювати на колишнє місце роботи. Дивував своєю силою: переносив важке обладнання, яке не підняти було і вп’ятьох. А якось, повертаючись зі зміни, почув дитячий крик про допомогу – тонула дівчинка. Врятував, зробив штучне дихання. Завжди поспішав допомогти друзям, користувався повагою та авторитетом і на роботі, і серед друзів та знайомих.
Одного разу випадковість змінила все життя Анатолія Парфьонова. Якось у 1951 році пішов із друзями на футбольний матч «Динамо» – «Спартак», у перерві спустився в залу, де тренувалися майстри греко-римської боротьби. Вирішив спробувати і свої сили, став наполегливо тренуватися. Хоча поранена рука зовсім не розгиналася, шансів на перемогу противникам не давав. Через чотири роки став чемпіоном країни, а ще через два (e 1956 році) – Олімпійським чемпіоном в Мельбурні. Було йому тоді 32. Виступав довго, а потім перейшов на тренерську роботу. Виховав ще одного чемпіона – Миколу Болбошина.
Життя Анатолія Парфьонова обірвалося трагічно e неповні 67 років, далися взнаки важкі поранення. Похований Анатолій Іванович у рідному селі, на могильному камені напис: «Тут спочиває богатир Руської землі, великої душі людина, Олімпійський чемпіон».
Ось такий він був, один із великої когорти наших визволителів.
Тетяна Ткачук, працівник Світловодського міського краєзнавчого музею