» » Ветеран Федір Пугач: «За Перемогу ми заплатили дуже багато…»
Всі новини

Ветеран Федір Пугач: «За Перемогу ми заплатили дуже багато…»


З нагоди Дня Перемоги головними героями наших матеріалів стають ветерани. На превеликий жаль, залишається все менше тих, хто б розповів про війну крізь призму своїх спогадів та переживань. Цього разу ми завітали до Пугача Федора Григоровича – учасника Великої Вітчизняної війни та учасника бойових дій Другої світової війни.

На порозі його будинку нас радо зустрічає донька ветерана Тетяна Швець, яка і провела до нашого героя. Він погодився з нами поспілкуватись попри нездужання. Утім, як і годиться, Федір Григорович зустрів нас «при повному параді» – у костюмі, на якому виблискували нагороди. Зручно вмостившись біля столу, на якому у вазі стояв п’янкий бузковий букет, ми розпочали розмову…

Родом Федір Григорович із села Нерубаївки, що на Олександрівщині. Народився ветеран 3 березня 1927 року у родині колгоспників. У селі пройшло його дитинство, там ходив до школи, а незабаром там зустрів голодний 1933 рік. 

«Їли що потрапило на очі: листя, жолуді, калачики, пасльон. Мама із листя пекла «хелики», так і трималися. Батько був членом правління колгоспу, але хліба не давали, хоч і урожай був зібраний. За рішенням керівництва району заробленого хліба ніхто не отримував, а правління колгоспу вирішило потроху видавати людям зерна, аби ті не померли від голоду. Про це дізналися в районі і тамтешнє керівництво за це вирішили засудити на рік усіх членів правління. У тому переліку був і мій батько, хоч на той час, коли вирішувалося те питання, він був у Харкові на курсах, утім покарання дісталося і йому», – згадує роки Голодомору наш співрозмовник. 

Про роки, коли розпочалася війна, розповідає: 

«Дожили до 41-го, батько тоді повернувся з в’язниці. Коли почалася війна, батька та старшого брата відправили на фронт. Тоді порядку не було, повісток нікому не видавали, лише казали: «Мужики, давайте усі на підводи і в район». У 41-му були бої під Москвою. Туди мобілізовували усіх, зокрема і мого батька, який отримав тяжке поранення, внаслідок якого згодом і помер.  Були ми у німецькій окупації – я, мама, старша сестра Варвара та молодший брат Микола», – згадує Федір Григорович.
 
Він розповідає, що у той час люди не хотіли працювати, бо вважалося, що працювати доведеться на гітлерівців, тому комендант ходив дворами і з питанням «Чого дома сидиш?» батогом бив усіх, хто потрапляв йому на очі, тож люди ховались хто-куди, хто у підвал, хто в городи. 

Через кілька років юного Федора та його старшу сестру забрали до Німеччини, утім по дорозі їм вдалося втекти і повернутися додому. 
Ветеран згадує один із уривків свого життя під час окупації: 

«Прийшли двоє поліцаїв до нас додому. Тоді вони якраз «витрушували» з людей усе, що захотіли. Звертаються до матері з вимогою віддати курку. Змусили її ловити, а мені то віддавати не хочеться, тому тільки робив вигляд, що намагаюся її спіймати. Вони це зрозуміли, почали залякувати та кричати, я втік. Потім, як з’ясувалось, вони все ж забрали у матері курку та пішли геть». 

Село Нерубаївка було поблизу лісу, тому, як розповідає ветеран, у районі були партизани, які приїжджали до села вночі, люди їх погодують, десь переночують, а потім і повертаються назад. 

«У 43-му наше село звільняє Червона армія. Радості було без меж! У нашій хаті був радист, якось він сказав: «Тікайте звідси, бо завтра тут буде велика бійня». Ми швидко запрягли корів, взяли на віз харчів, сіли у нього з сестрою та молодшим братом, якому було лише 3 роки, та поїхали аж у Чутівку, а матір залишилася вдома. На другий день їй вдалося приїхати до нас», – згадує ветеран.

8 січня 1944 року був звільнений Кіровоград, тоді родина повернулася у своє село. В евакуації Федір Григорович  працював у тилу – возив будівельні матеріали солдатам. 

«У лютому було багато наших загиблих, а хоронити їх було нікому, солдати позамерзали хто в шинелях, хто в цивільному. І ми – допризовники на санках звозили загиблих на кладовище, хоронили у великій могилі», – розповів Федір Григорович.

Коли потеплішало і прийшов час засівати поле, а вся техніка знищена, навіть коней і волів і тих не було, довелося шукати вихід. І тоді підліткам довелося ходити по ріллі з торбиною на плечах вручну засівати поле, а волочити за допомогою корів. Так і вирощували хліб для тилу, працюючи на Перемогу до 44-го року. Коли село звільнялося від гітлерівців, формувалися винищувальні батальйони з молоді: 

«Нам дозволяли бути у цих батальйонах і охороняти село, слідкувати за порядком, виявляти дезертирів. Тоді нам вдалося заарештувати фашиста-дезертира, який в укритті сидів, поліцая і старосту. Приходили вони в село вночі, а ми їх вистежували, коли було треба – могли і в бій піти. У нас була зброя, тоді її було вдосталь. Так ми жили до грудня 44-го року, саме тоді був останній воєнний призов, тоді якраз забирали нас – тих, хто народився у 27-му». 

В армію Федір Григорович потрапив у 45-му році. Через проблеми зі спиною під час призову юнака постійно повертали лікуватися. У 45-му він усе ж потрапив до армії у м.Калінін. Саме там знаходився пункт, де розподіляли призовників. Звідти юнака направили в навчальний артилерійський полк у м.Торжок. 

«Клімат у Торжку був поганий, тут тобі сонце, тут хмари набігли, потім сніг чи дощ – сиро, холодно. Я і там захворів. Місяць пролежав у медчастині. Якраз, коли виписався, почали відбирати кудись солдат. Потім з’ясувалося, що на війну з Японією. Привезли нас окремим ешелоном у Монголію, вишикували. Приїхали ті, хто нас відбирав для визволення Маньчжурії. Вони були з погонами льотчиків, давали вказівки кому куди їхати. Так я потрапив у так звану першу повітряно-десантну дивізію, нами поповнювали старі військові частини. Ми рушили. Я був навідником в артилерії, а уся артилерія була на кінській тязі. Йшли ми пішки і пустили нас через пустелю Гобі. Її ще називають «пустелею смерті», бо там ніхто не живе, одні піски та неймовірна спека, близько 50ОС, бо це уже ж літо було. Коні у нас від спеки повмирали, кормити не було чим, поїти теж. Ми йшли і день, і ніч і теж без води. Дуже були зморені, але гармати тягнули вручну і на верблюдах, деякі довелося залишати посеред пустелі. Намагалися запрягати диких монгольських коней чи верблюдів, але їх не вистачало надовго – не витримували спеки. 

У командира взводу був свійський монгольський кінь. Деякий час він сам їхав на коні, а потім давав і нам. Дійшла черга і до мене. Якраз надвечір я сів на коня, на ньому заснув, і тут я чую, що падаю, але подумав, що це падаю не я, а кінь. Паніка охопила страшенна. Розплющив очі і бачу, що кінь стоїть наді мною і нікуди не пішов, а частина наших вже далеко і шороху не чути. Я знав, якщо загубився з конем, треба сісти і поганяти його, але не керувати, тоді він сам виведе до людей. Так я дістався нашої частини. Ворог ніколи б не подумав, що наша армія зможе перейти пустелю, тому й кордони не надто охоронялися.

Перші загони гнали японців, вони тікали, а з часом американці скинули дві атомні бомби на Японію. Їхній прем’єр-міністр поїхав подивитися на ту розруху і домовилися про капітуляцію. До речі, колись читав, що вони прийняли таке рішення, бо боялися, що атомну бомбу скинуть і на Токіо. 

Отак я потрапив на війну. Люди у Маньчжурії нас зустрічали радісно, чим могли, тим і пригощали, здебільшого курячими яйцями. Їздили по селах, питали чи є коні, а тим, хто давав коней навіть давали документи, що та людина дала Червоній армії свого коня, і їх ніхто не чіпав», – розповів нашому виданню Федір Григорович.

Йому довелося пройти пішки по пустелі більше місяця і понад тисячу кілометрів по гарячому піску. За участь у війні з Японією ветеран має чимало нагород та подяк за подолання безводних степів Монголії, за проходження Великого Хінгану та визволення Маньчжурії. Має також і медаль «За боевые заслуги», «За победу над Японией», «Орден Отечественной войны», «За мужність» та багато інших. Утім, Федір Григорович після завершення війни не відразу повернувся додому, до 1951-го року він прослужив у Комсомольську-на-Амурі у 673-й караульній роті. 

Після участі у бойових діях та семирічної військової служби молодий чоловік повернувся до рідного дому. Тоді, як розповідає наш співрозмовник, не було навіть одягу, у який можна було б переодягнутися, знявши форму. Можливість щось купити вважалося вже розкішшю, адже грошей не було, а якщо і платили під час служби, то лише три рублі на місяць, цього теж катастрофічно не вистачало на звичні речі. Відтак чоловік приймає рішення йти працювати до клубу, де на відміну від колгоспу, де рахували трудодні, можна працювати за гроші. Згодом вирішує отримати освіту і вступає до Олександрійського культосвітнього училища за фахом «Бібліотекар». По завершенню навчання чоловік кілька років пропрацював у сільській бібліотеці, а згодом переїхав до Світловодська слідом за дружиною. Вона працювала вчителькою, а школа почала розформовуватись і її направили до Світловодської школи-інтернату. Чоловік теж знайшов роботу у районній бібліотеці, потім став методистом, а пізніше, коли отримав вищу освіту – і директором Централізованої бібліотечної системи району. 

Бібліотечна справа стала для Федора Пугача окремим аркушем у його Книзі життя, адже директором районної ЦБС він був до 87-го року. Своїм двом донькам Тетяні Швець та Ользі Чорновол ветеран, свого часу, привив любов до цієї сфери. Вони колись послухали батька і сьогодні так чи інакше мають безпосереднє відношення до бібліотечної справи. За роки роботи у книгозбірні Федір Григорович отримав чималу кількість нагород та іменних подарунків. Цим ветеран і до сьогодні пишається й ні краплі не шкодує, що тоді обрав саме таку професію. 
Сьогодні ветеран говорить впевнено, що 

«за Перемогу ми заплатили дуже багато. Лише у нашій родині загинув мій батько, тесть, загинуло і троє моїх дядьків, воював мій брат і я…».

 Чоловік із сумом згадує свої спроби знайти могилу батька. Колись він їздив у м. Орєхово-Зуєво (Московська обл.), аби вклонитися батьківській могилі, втім пошуки не увінчалися успіхом, хоч і в похоронці, яку отримала родина під час війни, було вказане саме це місто. Куди він тільки не писав і не ходив, але безрезультатно.

Донині у свої 92 роки полковник запасу Федір Григорович не втрачає твердості духу та ентузіазму. З радістю ділиться порадами зі своїми дітьми та онуками, адже за плечима у нього – неоціненний життєвий досвід та багата скарбниця спогадів. 
[img]













[/img]

Автор: Яна Боровська

Фото: Ігор Котляров

Додати коментар
Або увійдіть через соціальні мережі
Популярне
Приз і оплески чемпіонові Бендюку
Автомобілісти Світловодська відзначили професійне свято яскравими змаганнями
Нашим "Кометам" і "Мавпи" по зубам. Навіть черкаські
До уваги любителів екстриму! Видовищний захід відбудеться у Світловодську!
Юрій Сапянов успішно випробував новий дельтаплан
Мультiмедиа
Марина Дуженкова – «Міс чарівна україночка 2019»
Комедією "В очікуванні кохання" порадував світловодців театр «Амбіція»
Найголовніше у нашому житті – пам’ятати, що з нами Бог!
Оточуйте себе прекрасним, і світ обов`язково зміниться на краще!
Спортклуб «Легіон» - трансформація чоловіків із зайвою вагою на струнких парубків продовжується