У травні минулого року головним інженером головного заводу об’єднання «Дніпроенергобудпром» призначили Бориса Вікторовича Карачевцева. На підприємстві працює понад 14 років. Пройшов шлях від оператора котелень, слюсаря, заступника начальника до начальника парасилового цеху.
Підприємство закріпило поштовх, отриманий Борисом Корачевцевим ще в армії, де в учбовій частині був інструктором практичного навчання по котельних установках. Головному заводу зобов’язаний і практичним навичкам, і теоретичним знанням, бо працюючи, закінчив два коледжа – спочатку Кременчуцький з обслуговування та ремонту автомобільних двигунів, потім Кіровоградський з установок і систем газопостачання (до речі, за рахунок підприємства), а відразу після цього – ще й Полтавський національний технічний університет. Вчився, хоч і заочно, але на совість, бо вимогливі викладачі прискіпливо ставилися до студентів-виробничників. Справедливо вважали, що диплом треба виборювати наполегливою працею і твердими знаннями, ніякі інші еквіваленти просто не визнавали. Борис Карачевцев має кваліфікацію інженера-будівельника, спеціалізується на газопостачанні та вентиляції. Директор головного заводу Михайло Бур’янський переконаний, що керівник має бути порядним, дисциплінованим, вимогливим, вихованим та інтелігентним, якраз ці риси притаманні Карачевцеву. Він – надійний керівник, на його ставленні до колег і до роботи тримається вся технічна служба Головного заводу.
В Україну з Росії юнак приїхав з рідними п’ятнадцятирічним підлітком і відразу пішов вчитися в Кременчуцьке училище №19. Був небайдужий до техніки і механіки, тому професію слюсаря з ремонту та обслуговування технологічних установок нафтопереробної промисловості обрав свідомо. Практику проходив на заводі КШМБ об’єднання. Водночас не полишав спорт, адже в рідному місті Суджа займався дзюдо, у своїй ваговій категорії був чемпіоном Курської області з цього виду східної боротьби. Можна сказати, що до поразок і перемог гартував себе з дитинства. Але перемоги завжди були в пріоритеті, тому впевнено йшов до того, чого хотів досягнути в житті. З Власівки поїхав на Далекий Схід, майже п’ять років працював на рибопереробному флоті, заробив гроші на перший свій автомобіль – «Москвич». До речі, і двигуни до своїх авто нерідко робив сам. А приїхавши якось у відпустку в селище, яке встиг полюбити за мальовничу природу, привітних людей, вже не зміг його більше залишити. Одружився, має сина. Ярослав, першокурсник Кременчуцького коледжу, можливо, продовжить справу батька. Йому подобається обраний фах механіка технологічних установок нафтопереробної промисловості, вже й першу стипендію отримав.
А об’єднання для Бориса Карачевцева – його друга родина, якій інколи доводиться приділяти дещо більше уваги, навіть дружина Інна деколи ображається. Доводиться її заспокоювати, що все гаразд, так і має бути, якщо любиш свою професію і відповідально до неї ставишся. «Подумки, – говорить Борис Вікторович, – я завжди на роботі, аналізую, що, де і як потрібно зробити, якщо трапляються непередбачувані ситуації, приїжджаю на підприємство в будь-який час дня і ночі. А якби довелося почати все з початку, то хотілося б зробити ще більше, хоча в цілому я задоволений вибором свого життєвого шляху».
Підсумовуючи свій півстолітній ювілей, який відзначатиме на початку наступного тижня, Борис Вікторович Карачевцев з впевненістю може сказати, що більшість із запланованого досягнув, а попереду ще є час для того, що ще хотілося б зробити.
Підприємство закріпило поштовх, отриманий Борисом Корачевцевим ще в армії, де в учбовій частині був інструктором практичного навчання по котельних установках. Головному заводу зобов’язаний і практичним навичкам, і теоретичним знанням, бо працюючи, закінчив два коледжа – спочатку Кременчуцький з обслуговування та ремонту автомобільних двигунів, потім Кіровоградський з установок і систем газопостачання (до речі, за рахунок підприємства), а відразу після цього – ще й Полтавський національний технічний університет. Вчився, хоч і заочно, але на совість, бо вимогливі викладачі прискіпливо ставилися до студентів-виробничників. Справедливо вважали, що диплом треба виборювати наполегливою працею і твердими знаннями, ніякі інші еквіваленти просто не визнавали. Борис Карачевцев має кваліфікацію інженера-будівельника, спеціалізується на газопостачанні та вентиляції. Директор головного заводу Михайло Бур’янський переконаний, що керівник має бути порядним, дисциплінованим, вимогливим, вихованим та інтелігентним, якраз ці риси притаманні Карачевцеву. Він – надійний керівник, на його ставленні до колег і до роботи тримається вся технічна служба Головного заводу.
В Україну з Росії юнак приїхав з рідними п’ятнадцятирічним підлітком і відразу пішов вчитися в Кременчуцьке училище №19. Був небайдужий до техніки і механіки, тому професію слюсаря з ремонту та обслуговування технологічних установок нафтопереробної промисловості обрав свідомо. Практику проходив на заводі КШМБ об’єднання. Водночас не полишав спорт, адже в рідному місті Суджа займався дзюдо, у своїй ваговій категорії був чемпіоном Курської області з цього виду східної боротьби. Можна сказати, що до поразок і перемог гартував себе з дитинства. Але перемоги завжди були в пріоритеті, тому впевнено йшов до того, чого хотів досягнути в житті. З Власівки поїхав на Далекий Схід, майже п’ять років працював на рибопереробному флоті, заробив гроші на перший свій автомобіль – «Москвич». До речі, і двигуни до своїх авто нерідко робив сам. А приїхавши якось у відпустку в селище, яке встиг полюбити за мальовничу природу, привітних людей, вже не зміг його більше залишити. Одружився, має сина. Ярослав, першокурсник Кременчуцького коледжу, можливо, продовжить справу батька. Йому подобається обраний фах механіка технологічних установок нафтопереробної промисловості, вже й першу стипендію отримав.
А об’єднання для Бориса Карачевцева – його друга родина, якій інколи доводиться приділяти дещо більше уваги, навіть дружина Інна деколи ображається. Доводиться її заспокоювати, що все гаразд, так і має бути, якщо любиш свою професію і відповідально до неї ставишся. «Подумки, – говорить Борис Вікторович, – я завжди на роботі, аналізую, що, де і як потрібно зробити, якщо трапляються непередбачувані ситуації, приїжджаю на підприємство в будь-який час дня і ночі. А якби довелося почати все з початку, то хотілося б зробити ще більше, хоча в цілому я задоволений вибором свого життєвого шляху».
Підсумовуючи свій півстолітній ювілей, який відзначатиме на початку наступного тижня, Борис Вікторович Карачевцев з впевненістю може сказати, що більшість із запланованого досягнув, а попереду ще є час для того, що ще хотілося б зробити.
Вікторія Архипова