Для Володимира Грушки 9 травня – це, насамперед, день спогадів про дідів, один з яких – Данило Грушка загинув у Чехословаччині, а другий – Антон Галушка повернувся додому живим з тієї кровопролитної війни і встиг розповісти онуку, якою страшною ціною дісталася Перемога 1945 року. А ще – це день великої шани і подяки тим, хто очистив нашу землю від фашистської навали.
Тож напередодні Дня Перемоги голова СФГ «Гвіса» та директор ПП «Поліна» Володимир Грушка разом із синами Олександром, Сергієм та іншими працівниками господарства, розчистили територію біля пам’ятника, встановленого у Подорожньому на честь 25-річчя форсування Дніпра та визволення району від фашистських загарбників, а 8 травня прийшли сюди, щоб вклонитися загиблим, покласти квіти і пригадати…
Володимир Іванович пам’ятає, як ще малим хлопчиком уважно слухав, лежачі на печі у селі Байдакове Онуфріївського району, цікаві, а іноді страшні, розповіді діда Антона. Дід запалював самокрутку з махорки і газети, починав говорити… Кілька епізодів з його фронтової служби запам’яталися Володимиру назавжди.
Дід народився у 1906 році, воювати пішов у зрілому віці, маючи досвід роботи конюхом. Тож і дісталася йому важка і відповідальна служба у взводі підтримки, який забезпечував передову усім необхідним. Тоді машин не було, тягнули провіант кіньми, яких конюхи берегли і любили понад усе, навіть самі не носили плащ-палатки, коней ними вкривали. Один епізод перед переправою через Дніпро дід завжди розповідав зі сльозами на очах, не стримується і Володимир Іванович.
… Увечері перед переправою посеред конюшні саморобна пічка зі снаряду коптить, конюхи ховають очі від коней, ті відчувають щось недобре і плачуть. Плачуть і люди, бо вийшов наказ від командування – коней розстріляти і переправлятися самим на плотах, уплав, хто як зможе. Але як же можна позбавити життя тварин, які допомагали виживати бійцям у найскрутніші часи! Зволікали, скільки могли, сподівалися на відміну наказу абощо… Прийшов час, зайшли НКВДісти, побачили, що нічого не зроблено і розстріляли коней.
Дід не дійшов до Берліна, пригадує Володимир Грушка, але один випадок на території Німеччини вразив його до глибини душі. Бійцю довелося очищати одне з невеличких міст від фашистів. У одному з будинків засіли ворожий кулеметник і кілька автоматників, які положили більшість його побратимів. Залишилося тільки троє бійців. Коли ж вдалося будинок захопити, виявилося, що розстріляли цілий взвод німецькі жінки. Подив, обурення, бажання помститися за полеглих – вир почуттів дід ніс до кінця свого життя. Подумки він завжди був там – на фронті. Помер він у 1985 році, похований у рідному селі.
«Коли ми стояли перед пам’ятником героям, які форсували Дніпро, – закінчує свою розповідь Володимир Грушка, – я дуже хотів донести до моїх синів і молодших за мене працівників головне: ми обробляємо землю, яка приносить нам усе необхідне для життя. Такої можливості у нас не було б, якби земля не була полита кров’ю моїх дідів, а їхніх – прадідів. Пам’ятати про цей ратний подвиг ми повинні завжди».
Записала Тетяна Дроздова
