Знайти героїню, котра переїхала до громади внаслідок повномасштабного вторгнення росії до України, і відтоді живе, займається власною справою і дає приклад інтеграції у громаду іншим ВПО, у Світловодську було непросто. Щасливим випадком можна назвати знайомство з Юлією Кібець - мамою сина і доньки, дружиною, власницею невеликого приватного господарства, майбутнім ветеринарним лікарем.
У тому, що Юлія Кібець підтримує себе сама, даючи приклад оточуючим, і надихає інших, ми переконалися у перший день знайомства віч-на-віч. Попередні телефонні розмови теж справляли гарне враження про молоду жінку, але зустріч у селі Великій Скельовій, на недавно купленому родиною подвір’ї, її лагідне ставлення до оточуючих, посмішка, теплі слова, направлені не тільки на людей, а й худобу, переконали нас у тому, що перед нами жінка, закохана у свою роботу. Тож, гадаємо, історія Юлії буде цікавою нашим читачам.
- Юліє, розкажіть про себе, хто ви, звідки, коли переїхали у Світловодську громаду.
- Я була мешканкою невеличкого селища Катеринівка на Донеччині. Перукар за професією, але у 2014 році, якраз на початку війни, завела свою першу корівку і мені дуже сподобалося займатися виробництвом молочної продукції. Так і пішло: друга,третя, четверта і... дев’ята корівка. Чоловік мав землю, тож ми займалися фермерством доволі успішно разом. Мали техніку, добре обладнані сараї для худоби. Але війна... Сиділи по підвалах, ховалися від обстрілів та бомбардувань і, врешті, вирішили виїжджати разом з дітьми і частиною господарства. Усе вивезти нам не вдалося, на жаль, лише 2 корівки та 5 телят, проте тут унас народилася ще одна майбутня корівка. У Світловодську громаду вперше я потрапила у червні 2022 року і одразу закохалася у цю мальовничу місцевість.
- Чи важко було адаптуватися до нових умов? Що саме допомогло не сидіти, склавши руки, а працювати?
- Я така людина, що мені не важко адаптуватися до нових умов життя. Тут я зустріла дуже гарних і доброзичливих людей, відчула велику підтримку. Дякую їм усім безмежно. Це і підштовхнуло мене не опускати руки, а трудитися, як і вдома, на Донеччині.
- Де ви оселилися зі своїм чималеньким господарством?
- Найняли дачу в одному з садових товариств на Власівці. Більшість людей нас підтримала і допомогла. Коли ми переїхали, нам не було на чім спати, так сусіди дали ліжка і матрици. Не зважаючи на те, що ми усі різного віку, у мене склалося таке відчуття, що ми знайомі все життя, збираємося на свята, наче рідня. Люди почали користуватися нашою смачною молочною продукцією: молоком, сиром, сметаною. Але були й такі, котрі не могли відпочивати поряд з коровами і чинили нам перешкоди. Я й сама розуміла, що на дачах утримувати таку кількість худоби дуже важко. Тваринам потрібно багато місця, тому і зайнялась пошуком приватного будинку у сільській місцевості, неподалік міста. Це важливо, адже молочну продукцію треба реалізовувати.
- Пошуки житла у сільській місцевості закінчилися успішно?
- Так, я розглянула кілька пропозицій і обрала, порадившись з чоловіком, село Велику Скельову. Будинок потребує капітального ремонту, згодом ми це зробимо, але спочатку побудуємо “будинок” для корів і телят. Мені подобається, що тут є 60 соток землі, є де випасати худобу, колодязь і свердловина, яку ще треба прокачати. Тут привітні люди, школа, староста Сергій Могильний нас підтримує...
- Чи плануєте розширяти свою справу тут?
- Так, планую. Вдома я мріяла виробляти власні сири. У мене є телички, котрі будуть корівками з часом, тож молока буде достатньо. Коли обживемося, сподіваюсь, цю мрію реалізувати.
- Що хвилює вас найбільше сьогодні?
- Як і будь-яку маму, мене хвилює майбутнє дітей і Перемога України над російськими загарбниками. Син закінчує коледж, буде продовжувати навчання у Харківському аерокосмічному інституті. А донька продовжить, нарешті, навчання в школі, не дистанційно, у 8 класі. Дітям дуже потрібне спілкування з однолітками. Коли я обирала місце проживання, саме школа для доньки була в пріоритеті. Я теж дистанційно закінчую навчання у відокремленому структурному підрозділі "Донецький фаховий коледж. Східноукраїнський національний університет ім. Володимира Даля ". Зараз цей заклад переїхав до Дніпра. У наступному місяці отримаю диплом ветлікаря.
- Бажаємо вам успіху, Юліє! Дякуємо за розмову.
Фото Богдана Дроздова.
Розмову записано у рамках проекту “Нові жіночі обличчя у громаді”, що втілюється ГО “Прес-клуб реформ” за кошти ENUT, Естонія, Таллінн.
