Чому я тут, чому не вдома?

Розповідь нашої землячки Світлани Лапкіної з Норвегії – це прагнення жінки, яку доля вкотре закинула на чужину, донести нашим читачам свою тугу за рідним краєм і, звісно, нагадати про себе. 

• До війни я жила у селі Павлівці Світловодського району, хоча народилася і виросла у Світловодську. У село переїхала в 1993 році. Маю трьох синів. Чоловік помер у 2001 році. Хлопчиків своїх ростила сама з Божою поміччю. Співала на кліросі в Павлівській церкві і вела там Недільну школу для дітей. 

У тяжкі девʼяності поіхала на заробітки в Москву і там пропрацювала понад 20 років. Коли почалась війна, я з сімʼєю старшого сина виїхала з Росії. Вже 26 лютого 2022 року ми були в Польщі, а звідти я поїхала додому, а син до рідні дружини - в Норвегію. У грудні 2022 року і я поїхала до сина в Норвегію, у містечко Каупангер Согндальської комуни. До нас поставилися з розумінням, надали притулок і будинок для проживання цілої родини. Лікують нас безкоштовно. Мене обстежили і призначили ліки, бо маю проблеми із серцем. Приємно здивувало, що норвежці дуже чемні, порядні, привітні люди.

Нам запропонували вивчати мову, щоб інтегруватися в суспільство. На курсах норвезької я зустрілася з нашими співвітчизницами, з’ясувала, що багато дівчат і жінок люблять співати. Я запропонувала спробувати співати разом наші українські пісні. Я дуже сумувала за Україною, і не я одна, тож ми почали збиратися після занять на курсах.

Спочатку репетирували мало не в коридорах, але потім нас почула наша вчителька з норвезької і за її сприяння нам надали приміщення і час для занять. Я відібрала дівчат, які мають музичну освіту, тож нам вдається співати на чотири голоси за нотами. Наш ансамбль називається «Вишиванка».

Вже на Різдво нас попросили заспівати на міжнародній зустрічі в інтеркультурхусі. Ми виконали дві пісні «Щедрик» і «Добрий вечір тобі, пане господарю». На зустрічі були представники адміністрації комуни, їм дуже сподобався наш досить професійний спів.
Потім я зрозуміла, що треба до пісень додати народні костюми, як важливу частину нашого етносу. Оскільки сама шию, то й стала підбирати тканини, шити спідниці, плахти, знайшли вишиванки, зробила віночки. Далі нам запропонували взяти участь у музичному фестивалі, після якого про нас написали у місцевій газеті.

Сьогодні у репертуарі маємо 12 пісень, співаємо акапельно. Це дуже подобається і норвежцям і тутешнім українцям. Для занять купили синтезатор, тож розвиваємося, пропагуємо українську пісню в Норвегії. 

Тут комфортно і безпечно жити, але сум за Україною лишається, а з душі ллються вірші, які я розміщаю на своїй сторінці у фейсбуці. Ось уривок з моїх «Роздумів»:

«Чому я тут? Чому не вдома?
Чому в бігах, а не в гостях?
Чому подалі від кордону
Загнав людей холодний страх?
Чому одна людська потвора
Звела все добре нанівець,
Спалила ненавистю й горем
Мільйони лагідних сердець?»

Обов’язково повернуся в Україну, у рідну Павлівку, у свій будинок. Сьогодні я потрібна тут, моїй родині…