Білоног Любов Михайлівна з сином В'ячеславом«Мешканці міста мають знати своїх місцевих героїв. Людей, які на війни та в тилу своїми людськими чеснотами наближають нас до довго очікуваної Перемоги», – з такою думкою до редакції нашого видання завітала Наталія Сагіна, внутрішньо переміщена особа з міста Сєвєродонецька. З повагою до міста Світловодська та його мешканців вона вирішила поділитися своєю життєвою історією та розповісти про надзвичайно добрих людей, які її з сином прихистили. Читайте!
– Я українка, бо народилася в Україні. Українською мовою почала говорити у 2014 році, тоді, коли половину території моєї рідної Луганщини було окуповано рф. Мовою вільного нескореного народу говорила всюди, на роботі, вдома, бо інакше не мала морального права. Дозволяти собі і далі говорити мовою вбивць, які прийшли на мою українську землю знищити, вигнати, безжалісно відібравши мою маленьку батьківщину, я більше не змогла. Мирне та спокійне життя, де була улюблена робота, де прожиті найкращі роки життя залишились в минулому, треба було виїхати, бо жити з окупантами, дихати з ними та колобарантами одним повітрям – це втратити людську гідність назавжди.
Наталія СагінаЗалишивши вдома все: житло, друзів, надію вимушена була переїхати до іншого міста з думками про скоріше повернення додому. Життя почалося в новому статусі внутрішньо переміщеної особи в місті Сєвєродонецьку. На новому місці пообіцяла собі, що перед пам’яттю вбитих та скалічених воїнів, дітей та людей похилого віку, перед тими, хто втратив житло від бомбардувань та тими, хто вимушені були покинути своє абсолютне благополуччя, нарешті перед самою собою, спілкуватися тільки рідною мовою предків, бо мені не «какаяразница», та щоб мене було легко ідентифікувати від вбивць, загарбників та зрадників Батьківщини.
Вісім років життя в місті Сєвєродонецьку очікувала на повернення окупованих територій, на повернення додому з надією та впевненості в тому, що Луганщина знову буде цілісною в своїх адміністративних кордонах і з українським стягом над обласним центром у місті Луганську. Але не так сталося, як хотілося, бо в Україні почалася повномасштабна війна з боку рф – країни агресора, країни спонсора тероризму.
24 лютого 2022 року став чорним днем у календарі кожної родини та всієї країни. І знову, і вдень, і вночі приходилося сидіти в бомбосховищі, а в перервах між обстрілами вистоювати величезні черги до крамниць, банкоматів, аптек.
Два нестерпних тижня та втраченої надії, що ось-ось все скінчиться… Але 8 березня, коли в місті повністю було перебито усі комунікації: вода, світло, газ, безжалісно зруйновано та спалено усе, що вміщає в себе поняття оточуючий світ, прийшлося знову, як вісім років потому, приймати рішення бігти, бігти в нікуди…
Люди, як зорі. Одні – запалюючись, горять рівно, не сильно, і не дають вони нікому ні тепла, ні особливого світла. Інші – запалюючись, горять так сильно, що цього світла та тепла вистачає на всіх. Людина народжується для того, щоб жити та продовжувати рід. В українців це право відібрано, бо старий бункерний дід рф надіслав на нашу священну землю своїх орків нас «асвабождать».
Я переконана, що янгол-охоронець – це підсумовування енергії любові. Любові людей, яких я зустріла, приїхавши в місто Світловодськ Кіровоградської області. Найважливішими людьми мого життя під час цієї клятої війни стали люди, з якими раніше зовсім не була знайома. Завдяки кому я продовжую жити, усміхатися і нарешті, завдяки кому, я сьогодні є, родині Білоног Любові Михайлівни. Пані Любов, яка сама має інвалідність і є волонтеркою. Її син – В’ячеслав, справжній герой. Бо він, там на війні, боронить інші міста, щоб його Кіровоградщина спала спокійно, щоб ворог не увійшов у його дім та дім його батьків. Сім’я, яка надала мені та сину безкоштовно благоустроєну двокімнатну квартиру в центрі міста. Спитавши, чому вони вирішили не брати з нас гроші за проживання, Люба відповіла:
«Мій син воює за те, щоб вимушені переселенці скоріше повернулися додому, а не заради того, щоб на вашому горі заробити під час війни!».
Ці люди стали для нас не просто найкращими друзями й джерелом підтримки. Пані Любов – справжня господарочка, овочі та фрукти, які вона виростила власноруч у своїй садибі, завжди були і є на нашому столі. Це ті люди, ким наповнилось моє життя. У народі кажуть, що друзі – це третє плече. Це ті люди, які переживають зі мною усю трагедію війни. Дружба – це одна з найважливіших почуттів кожної людини. Значимість дружби дуже цінна та висока. Кажуть, що дружба, коли в людях живе одна душа. Дружба – це найцінніший скарб, який по праву вважається одним найбільш важливим і необхідним почуттям для будь-якої людини.
П’ять місяців війни мене оточували люди з великої літери, Це для мене величезна честь та відповідальність. Співіснування разом з ними – це неймовірна радість. Я живу поруч з людьми, в яких велике серце по відношенню до моєї долі.
На жаль, тепер я знаю, як виглядає добро і зло, правда та брехня, вірність та зрада, життя та смерть, бо в цьому усьому людське обличчя. І мені довелося подивитися їм у очі. Не просто подивитися, а жити, боротися і вижити. Вижити попри розпач та неймовірну біль втрати. Втрати людей, батьківщини, моєї долі. Втрати назавжди.
Люди! Любіть, цінуйте, шануйте кожну мить свого життя. Усі війни колись закінчуються. Ця війна росії проти України теж закінчиться. Обов’язково закінчиться Перемогою Збройних Сил України та усього українського народу. І зацвіте калина, і повернуться сини і доньки до своїх родин!
Хочу висловити слова дяки Богу та сім’ї Білоног, яка стала для мене другою родиною. До кінця свого життя буду вдячна людям, які мене прихистили, та буду згадувати їх у свої молитвах. Будьте здорові, щасливі і обов’язково живими. Низький вам уклін.
Прояв гуманності та співчуття до внутрішньо переміщених осіб – це прояв величності душі. Тому життя родини Білоног – є прикладомдля наслідування тим українцям, хто залишившись у себе вдома, здає в оренду квартири та надає інші послуги.
Слава Україні! Слава Збройним Силам України! Смерть ворогам! УКРАЇНА ПОНАД УСЕ!
"СВ"