Четвертого січня свій 80-річний ювілей віздначила прекрасна вчителька, чудова жінка – Світлана Лаврентіївна Поліщук (Бевз).
Важко порахувати, скількох учнів, починаючи з 1963 року, вона вивчила рідній мові. І для неї ще нічого не закінчилося, бо і досі до неї приходять учні, вона потрібна.
Існує відомий вислів: «Жіночий вік як сукня, і неважливо скільки їй років, треба вміти ії носити». Так, їй 80, але вона прекрасно виглядає, ніколи не приховує свій вік, то все ії роки…
Дрібниць у неї не було ніколи, починаючи із зовнішнього вигляду – завжди одягнена зі смаком, кольори спокійні, прикрас мінімум, завжди на підборах, вона була надзвичайно романтичним прикладом для дівчат.
Безумовно, вона знала і любила свій предмет, якось водночас м'ягко і наполегливо вкладала у наші голови, що ми повинні знати рідну мову. Що сказати, часи для мови не завжди були легкими, школи були переважно російськими, викладачі дуже сильними і цікавими! Але вона вчила нас розуміти і любити українську мову. «Діти, так треба!», або: «Ви вчіть, усвідомлення прийде…» – говорила вона, і ми вчили, бо неможливо було скривдити цю жінку.
Пригадується 7-й клас, вірші Андрія Малишка. Тема легка, вірші співочі, ми всі готові, всі розповідаємо на «добре» та «відмінно». Вона нам дякує, а потім з сумом на очах каже: «Ви навіть не уявляєте, скільки разів коротенький вірш «Пісня про рушник» повернеться до вас у житті… І вона права – ми росли, ставали батьками, бабусями і дідусями, постаріли наші батьки, а декого вже й немає… І ось зараз не кожен зможе розповісти цей короткий вірш довжиною в усе життя…
А класу випуску 1986 року дуже пощастило, бо пані Світлана була у них класним керівником. Вона наче мати вболівала за кожного, дуже багато сил і часу віддавала цим дітям, на випускному вечері вона у неймовірно гарному вбранні кружляла у вальсі разом з ними, проводжаючи їх у велике і складне життя…
Пройшло багато років, але пам'ятаємо її кабінет, останній на другому поверсі, гомін у спортзалі не заважє, за вікнами – парк Шевченка з неповторним ароматом акації та хвої... Клас у повній тиші очікує дійства і воно починається: «Тема уроку – Леся Українка». І лунає крізь роки її потужний голос:
«Ні, я жива, я буду вічно жити! Я маю в серці те, що не вмирає…».
З великою повагою і вдячністю вітаємо Вас, шановна пані Світлано! Прекрасна, вродлива жінка з добрими лагідними очима. Здоров'я Вам, Вашим дітям та онукам. У Вас, як у пісні Софії Ротару, все було раз і назавжди, «одна калина під вікном, одна родина за столом, одна стежина, що додому йде сама. Одна любов на все життя, одна журба до забуття, і Україна, бо в нас іншої нема»…
Ми вас любимо і пам'ятаємо.
Алла Молчанова