Персональних виставок у неї ще було. А на тих нечисленних, серед доробків інших авторів, її роботи вирізняються чіткою установкою на щирість, позитив і на відсутність будь-якого смутку…
Напрямок образотворчого мистецтва, яким захоплюється світловодчанка Тетяна Трубнікова, має назву «кандзасі». Ось що про нього сказано у «Вікіпедії»:
«Кандзасі (яп.) — традиційна національна японська зачіска; цю назву також мають прикраси і засоби для укладання волосся. Походження слова «кандзасі» пішло від слів «камі-дзасі» означає «шпилька для волосся», яка зазвичай прикрашалась квітами. Інша версія походження терміна говорить, що він пішов від двох слів «Ка-дзасі», що означає квітка на шпильці. Зараз словом «кандзасі» називають ще і техніку виготовлення квітів із складених клаптиків тканини. А також так називають самі квіти і вироби, що зроблені на основі такої техніки».
Тетянині однокласники дивуються: у школі вона і на дух не переносила уроки праці - шиття, вишивання та інше дівчаче рукоділля. А тут!
Метаморфоза, коли все змінилося, говорить наша героїня, настала майже у 30 років – коли завагітніла. До кандзасі тоді ще не дійшло – почала малювати.
«А коли народилася Евеліна, мимоволі прийшло захоплення творити яскраві квіти зі шматочків тканини… У такий спосіб, в умовах фінансової скрути, з підручних матеріалів, я намагалася порадувати свою маленьку, - говорить Тетяна. – Хоча цій справі дуже заважала ліва рука. Вона боліла і не давала змоги зосередитись».
… Онкологія. Врешті, коли хіміотерапія остаточно показала свою неспроможність, лікар Андрій Пєрєвєрзев, бачачи її розпач, сказав, як відрубав:
«Обирай: або донечка твоя залишиться сиротою, або ти жертвуєш своєю рукою»
«Та остаточно в цьому мене в цих словах переконала моя подруга Світлана Костик, яка на цей важкий для мене час стала, без перебільшень, моїм янголом-охоронцем… І знаєте, прислів’я про те, що Бог, коли щось забирає – дає не менш значиме у якості компенсації, у моєму випадку наповнилося реальним змістом - я відчула потяг творити», - посміхається Тетяна.
У Харкові, де їй «приміряли» штучну лівицю, через брак коштів, виготовлену у, так би мовити, бюджетному варіанті, вона, залишивши вдома з мамою свою п’ятирічну Евеліну, почала вишивати Божу матір. Однією – правою. Хотілося додому… Тамтешній лікар, який займався її реабілітацією, коли побачив заготовку майбутньої ікони, поставив умову: якщо так рвешся додому, вкладешся з іконою до ранку – випишу додому. І вона вклалася…
З тих пір все, що Тетяна Трубнікова сотворила, виконано однією рукою. А отой незграбний протез припадає пилом на антресолях.
«Тільки не подумайте, що я хочу розжалобити читачів скидатися мені на нову руку – ми ж з вами говорили про моє мистецтво. Чи не так?».
… Саме так, Тетяно! Просто автор, перед тим, як познайомити читачів з вашими роботами, доповнив декотрими подробицями їхньої появи. А подробиці ці, не виключено, стануть, можливо, для когось прикладом і дороговказом.
