Кажуть, поетами не стають, ними народжуються. Афанасій Фет дійсно народився поетом. Художня обдарованість була його суттю, головним чинником його душі. З’явився майбутній поет на світ у жовтні-листопаді 1820 року, рівно 200 років тому.
Життя Фета – студента, офіцера, поміщика, камергера двору його імператорської величності – проходило на очах у всіх, але були в його житті періоди, овіяні майже непроникною таємницею, яку ще й сьогодні годі розгадати.
Чим цікавий Фет нам, нащадкам і спадкоємцям новогеоргіївців? Певно, не всі знають, що в Новогеоргіївську, нині затопленому Кременчуцьким водосховищем, поет із світовим, без перебільшення, ім’ям, мешкав майже дев’ять років. Закінчивши Московський університет, він, прагнучи отримати дворянство, у квітні 1845-го року вступає унтер-офіцером у кірасирський полк, розквартирований у Новогеоргіївську.
Фет мав намір дослужитися до першого офіцерського чину, який давав право на потомственне дворянство. Справа в тому, що він (та і всі оточуючі) вважали його батьком орловського поміщика Шеншина, але коли юнак навчався у пансіонаті, він отримав офіційного листа, в якому повідомлялося, що його справжній батько Фет. Зміна прізвища означала втрату дворянського звання, становища в суспільстві, майнових прав і навіть національності. От Фет і добивався віднесення його до роду Шеншиних. Він мав намір дослужитися до першого офіцерського чину, який давав право на потомственне дворянство. Та доля зле жартувала з ним. Через півтора року він – корнет, але виходить наказ, згідно з яким потомственне дворянство надається майорам. Коли Фет став штабс-ротмістром, вийшов наказ, що для отримання дворянства необхідно стати полковником. А це вже нереально. І так на військовій службі згаяно майже дев’ять років життя…
Щодо літературного таланту Фета, то він є беззаперечним. Перші літературні спроби майбутнього поета випадають на роки навчання в німецькому пансіонаті. Замість того, щоб наполегливо ходити на лекції, він майже щоденно писав нові вірші. Захопленню поезією значною мірою сприяла і дружба Фета з Аполлоном Григор’євим, майбутнім поетом і видатним критиком, людиною з драматичною долею.
Першим критиком А. Фета був Микола Гоголь, який «благословив» його на серйозну літературну роботу і радив її продовжувати.
Натхненний молодий літератор, напозичавши грошей, у 1840 році видав свій перший збірник «Лирический Пантеон». Схвальні відгуки з’явилися на поезію Фета і в «Отечественных записках». Видатний критик того часу В. Бєлінський теж неодноразово виділяв молодого літератора, заявляючи, що «…із всіх поетів, які живуть у Москві, найталановитішим є Фет». Відгуки Бєлінського були для Фета візитною карткою в літературу.
У другій половині 40-х років поезія втратила всяку цінність, журнали перестали друкувати вірші, нові поетичні збірки майже не з’являлися. Це все, звичайно, впливало на моральний стан Фета. Саме тоді у нього з’явилася мета будь-що здобути дворянство. Він, як уже зазначалося, різко змінює своє життя, залишає Москву і вступає у кірасирський полк.
У своїх спогадах Фет розповідає в яких важких умовах повної відірваності від звичного середовища, літературного життя, нових книг, журналів, до того ж в якому складному матеріальному становищі, що інколи межувало із злиднями, він опинився. До речі , у спогадах знаходимо і опис містечка Крилова:
«Невелике місто Крилов отримало офіційну назву Новогеоргіївська з часу вступу в нього полкового штабу військового ордену полку. Широка, особливо після весняного розливу, річка Тясмин, що впадає в Дніпро і дозволяє вантажити великі баржі, давала можливість місцевим купцям, які займалися, здебільшого, забоєм скоту для саловарень, вести торгівлю кістками та шкурами. Заможні купці зачиняли свої хвіртки на замки і не спілкувалися із військовими. Покриття вулиць було піщаним, але досить твердим, у місті не було мостової, як і у всіх малоросійських містах того часу». (А. Фет «Воспоминания»).
Чи не єдиним світлим моментом у житті Фета під час довгих років військової служби були, певно, високі, світлі почуття до Марії Лазич, доньки відставного полковника. Та, на жаль, історія кохання Афанасія Фета і Марії Лазич мала трагічний кінець. Однак це вже тема зовсім іншої публікації…
Коли було видано новий указ про те, що звання потомственного дворянина дає тільки чин полковника, Фет зрозумів, що подальша служба не має сенсу. Він взяв річну відпустку і поїхав мандрувати Європою. У Парижі одружився з донькою багатого чайного магната – Марією Боткіною. Це був шлюб за розрахунком.
У 1858 році А.Фет вийшов у відставку і оселився у Москві. Писав багато, запевняв, що заради грошей. Якраз на цей період випадає розквіт творчості поета: він видає три книги поезій, тісно співпрацює із журналом «Современник» і з надією дивиться на своє майбутнє. У цей період він створює безсмертний цикл віршів, присвячений своєму трагічному коханню до Марії Лазич. В одній із поезій пише:
«Я пронесу твой след чрез жизнь земную
Он мой – и с ним двойное бытие
Вручила ты, и я – я торжествую
Хотя на миг бессмертие твое».
Однак, схвальних відгуків на свої твори поет не отримав, тож впав у депресію і вирішив змінити своє життя. Він купує землю – хутір Степанівку – і займається сільським господарством.
Як не дивно, але поет став чудовим агрономом, мав намір розбагатіти. Звів млин, кінний завод, докупив ще землі, одним словом – господарював.
На схилі років Афанасій Фет отримав царський указ про приєднання його до дворянського роду Шеншиних, та чи було йому тоді це вже потрібно?
Муза зрідка, але поверталася до Фета. Свій останній поетичний твір він написав 23 жовтня 1892 року, а 21 листопада поет відійшов у Вічність. Офіційною причиною смерті був застарілий бронхіт і тільки через два десятиліття стало відомо, що він намагався покінчити життя самогубством, але природна смерть не дала цього зробити. Зазвичай, самогубства розцінюються як прояв слабкості, але в цьому випадку, зазначають біографи поета, це був прояв залізної фетівської волі, за допомогою якої він зумів перемогти несправедливу долю, що переслідувала його протягом багатьох десятиліть, яка відібрала у нього єдине справжнє кохання. Кохання, що було пов’язане саме з містом Новооргіївськом…
Тетяна Ткачук, працівник Світловодського міського краєзнавчого музею