До Дня пам’яті жертв голодомору в міському краєзнавчому музеї розгорнуто виставку «Не голод, а голодомор». На виставці представлені численні спогади очевидців голодомору, фото, газетні публікації. Нинішньому і прийдешнім поколінням ці матеріали слід читати і перечитувати для того, щоб думати: що треба зробити, щоб цей жах не повторився.
Єлизавета Красилич, 1905 р. н., м. Світловодськ:
– У 1933-му я проживала в с. П’ятиіванівці Кіровоградського району. Ростила трьох малих дітей. Навесні все, що можна було забрати, у нас забрали –курей, картоплю, городину. Залишився мішок з висівками – і той знайшли. Діти мої пухли з голоду, якось дотягли до весни, то я їх годувала споришем, зеленими вишнями. Люди в селі помирали сім’ями.
Катерина Красилич, 1926 р. н., м. Світловодськ:
– У 33-му я була ще зовсім дитиною, але ті дитячі враження від побаченого не стерлися в пам’яті й досі. Ми, діти, не могли зрозуміти, чому всіх померлих везуть в одній гарбі, а потім скидають в одну яму, адже досі було не так – покійника оплакували і ховали з повагою і шанобою.
Пригадую пухлих від голоду дітей з майдану (дитсадка). У Віри Прудченко помер дворічний братик, так матір навіть не повідомили, щоб не відволікати від роботи. Повернулася ввечері жінка з поля, а дитину вже поховали.
Я завжди хотіла їсти. Пригадую, якось вранці сіла під хатою і плачу –зібралася в майдан (там давали кандьор), але йти не можу, ноги не несуть…
Врятувала нас бабуся. Вона жила неподалік колгоспної комори. Якось побачила маленьку мишачу нірку. Тоненькою паличкою вигрібала по жменьці зерна, молола на жорнах, додавала якоїсь трави і пекла млинці – маторжаники. Так і вижили.
Пригадую пухлих від голоду дітей з майдану (дитсадка). У Віри Прудченко помер дворічний братик, так матір навіть не повідомили, щоб не відволікати від роботи. Повернулася ввечері жінка з поля, а дитину вже поховали.
Я завжди хотіла їсти. Пригадую, якось вранці сіла під хатою і плачу –зібралася в майдан (там давали кандьор), але йти не можу, ноги не несуть…
Врятувала нас бабуся. Вона жила неподалік колгоспної комори. Якось побачила маленьку мишачу нірку. Тоненькою паличкою вигрібала по жменьці зерна, молола на жорнах, додавала якоїсь трави і пекла млинці – маторжаники. Так і вижили.
Антон Чубов, 1929 р. н., м. Світловодськ:
– Родом я з Новогеоргіївська. У 1933-му році батько помер, мати влаштувалася у районну лікарню. Я до неї часто заходив, там такого надивився… Лихо-лишенько! Людей привозили із сіл страшних –шкіра та кістки. Щодня по три-чотири, а то й по десять, бувало, помирають. У лікарні повітря трупне не вивітрювалося взагалі.
Вижили ми завдяки дикій цибулі, акації, та ще збирали козелки, спичаки. Пам’ятаю, як виміняв нашу найбільшу родинну цінність –патефон із платівками на хліб у старої єврейки.
Вижили ми завдяки дикій цибулі, акації, та ще збирали козелки, спичаки. Пам’ятаю, як виміняв нашу найбільшу родинну цінність –патефон із платівками на хліб у старої єврейки.
Галина Зачешигрива, 1917 р. н., м. Світловодськ:
– Голодували дуже. Замість хліба пекли «плачиндрі» (трішки борошна, а то перем’яті квіточки липи, акації,перемелені кукурудзяні качани). Їсти багато не можна було, бо живіт заболить.
Ніна Корячко, 1915 р. н., м. Світловодськ:
– Їли все, що можна було пережувати. Варили навіть шкури мертвих корів.
Василь Холявко, 1914 р.н., м. Світловодськ:
– У 1933 –-му я жив у Новогеоргіївську. Якраз закінчив школу. Пішов працювати токарем у артіль«Більшовик». Послали мене на два місяці на посівну в Калантаїв. Там нам готували обіди із соєвого хліба та баланди…
Бувало, йдеш ввечері містом, а на дорозі лежить мертва людина. Важко це все згадувати. Вибачте, що я плачу…
Бувало, йдеш ввечері містом, а на дорозі лежить мертва людина. Важко це все згадувати. Вибачте, що я плачу…
22 листопада в День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій запаліть свічку пам’яті. Свіча – це багатовимірний символ, близький багатьом народам світу. В українців є традиція: коли людина помирає, запалюють свічку, щоб душа летіла при світлі і знаходила свій прихисток у потойбіччі. А оскільки у 1933-му померлим ніхто не ставив свічку, душі їхні й досі неприкаяні. Тож запаліть свічу, помоліться за рідних і близьких, які відійшли у Вічність під час голодомору…
Підготувала Тетяна Ткачук, працівник міського краєзнавчого музею