Журналістський фестиваль – у містечку, де немає бобрів

Кількасот років тому це було. Взнав один польський глитай, який оселився на наших теренах, що в сусідній річці бобрів – хоч греблю гати. І каже своїй коханій, ти, давай, сковорідку розігрівай, а я бобрів піду вполюю… Цілий день вештався неборака тією річечкою. Надвечір брудний та мокрий ледве додому причвалав. А кохана біля розжареної здоровенної пательні йому польською лайкою: ну, де ж бобри, шляк би тебе трафив? «Бобров ніц», відповів невдаха-бобролов, що українською означало «бобрів немає». Що й дало назву нинішньому райцентрові півдня нашої області – Бобринець

Звісно, вищевикладене – лиш одна з версій походження назви сього містечка на півдні (все ще) Кіровоградщини. Окрім неї з назвою пов’язують різних поміщиків (Бобриків, Бобровичів абощо), які тут вірою-правдою служили окупантам – царям-батюшкам. Та все ж, оця  «Бобров ніц» видалася авторові цих рядків, який 2-3 листопада мав приємність перебувати тут на фестивалі, найбільш веселою. 

Фестиваль цей журналістський з обласним статусом. Має він назву – «Осінні зерна». Започатковані «Зерна» були у 2013 році авторитетним головою обласної організації Національної спілки журналістів Україні, на жаль, нині покійним Юрієм Сердюченком і його молодим та креативним заступником Петром Мельником. Ідея фесту полягала у тому, щоби кожного року поосені журналісти області збиралася у якомусь конкретно обраному райцентрі. І, відвідуючи ті чи інші визначні місця, описуючи їхні принади у своїх мас-медіа, популяризували наші терени. 

Ідея, поза сумнівом, сподобалася і київському начальству НСЖУ, яке щоразу відряджає на фестиваль когось від Правління. Ось і цього разу солідність бобринецького, шостого за ліком фесту «Осінні зерна» засвідчила перша секретарка НСЖУ Ліна Кущ.

Зустріч розпочалася із бобринецького «білого дому», де гостей вітав тамтешній істеблішмент у складі голови райради Олени Гадемської, голови РДА Олега Тертичного, начальника відділу культури Лариси Гребінь та колеги-газетяра, редактора «Честі хлібороба» Ігоря Леуса. 

Після відеопрезентації Бобринеччини і обміну між господарями та гостями грамотами й дипломами власне й розпочалося знайомство з цим мальовничим та поважним за віком містечком, яке бездоганно провела місцева краєзнавчиня Любов Мельникова… Враховуючи розміри Бобринця, усі його визначні місця можна би було оглянути за якихось півгодини. Але пані Любов розповідала про все так цікаво і змістовно, що понад дві години її оповідок промайнули для гостей фактично як одна мить… 

Одразу за бобринецькою адмінбудівлею розташований живописний парк. А там – Вознесенський собор, збудований у 1912 році – на честь 300-річчя царювання таких собі Романових. Звичайно, що кінцевим «бенефіціаром» того храму поки що залишається Московський патріархат. А в храмі тому, до речі, зберігається чудодійна ікона Божої Матері. Її чудодійність засвідчують різні золоті прикраси, які залишили на ній віряни – за те чи інше диво, яке сотворили для них Божа Матір та її немовлятко Ісус. А ще, за словами настоятеля собору, отця Володимира, чудодійність ікони засвідчують обриси образів, які викарбувалися прямо на склі, за яким ці святі образи знаходяться. 

Позаду собору розташований доволі пристойний стадіон. А за кілька десятків метрів від нього – найстаріша бобринецька споруда, вік якої вважається аж ніяк не менше 400 років. Чого тут тільки не знаходилось, зокрема, суд, де нерідко виносились смертні вироки, які тут же – на задньому дворі – приводились у виконання. Вішали. А одним із суддів цього суду був майбутній корифей українського театру Марко Кропивницький із роду Тобілевичів. Взагалі-то, слухаючи Любов Мельникову, закрадався сумнів: а чи те місто назвали Кропивницьким? У Бобринці буквально все просякнуте і Кропивницьким, і його п’ятьма братами Тобілевичами, і Карпенком-Карим, зокрема. Тут вони навчалися у повітовій школі. 

До слова, у цій же альма-матер, але майже сто років потому вчився маститий кінорежисер Пьотр Тодоровський, який тут же, у Бобринці, народився і мав ім’я по народженні – Петро… А школяр Марко на перервах бігав їсти до своєї бабусі, яка жила буквально через дорогу від училища. Робота судді, на якій наполягав суворий його батько Лука Іванович, неабияк гнітила майбутнього театрального корифея. Можна припустити – через смертні вироки, які доводилось йому виносити. І він, аби розрядися, разом із іншими правниками-колегами, через дорогу від суду, почав висаджувати дерева, які згодом перетворилися на центральний міський парк. Нерідко для суспільно-корисної роботи 20-річний Марко Лукич залучав і ув’язнених – напевне, щоб якось скрасити їхнє тривожне очікування суду. А отой стадіон позаду собору, уявіть собі, був ще за часів юності Марка Лукича – туди він теж бігав поганяти м’яча. Та врешті юному даруванню все це так остогидло, що він, не побоявшись суворого батька, у будинку, який рівновіддалений від школи, де він навчався, і від суду, де працював, заснував перший свій аматорський театр, який і став першою сходинкою до його корифейства. 

Є у Бобринці ще одна велика церква. Збудована вона (у порівнянні з Вознесенським собором) не так давно. Храм сей з волі його прихожан у 2000 році підпорядкувався Київському патріархатові, що в часи скрепного московського православ’я було досить відважним кроком. А те, що це суто українська церква, свідчить пам’ятний хрест у її дворі на честь бобринців, які пали у борні з московітськими зайдами на Сході України, а не на «ґражданской вайнє» – як переконують у Московському патріархаті.

Далі, поклавши квіти до пам’ятника п’яти тисячам (із десяти тисяч призваних) загиблим бобринцям у роки ІІ Світової війни, знайомство з містечком перейшло до фази його сьогодення – гості відвідали Сільськогосподарський навчально-практичний центр, де навчаються майбутні аграрії. А віднедавна – ще й кухарі. Училище славне – воно бере свій початок аж від 1910 року, коли тут була відкрита реміснича школа. А у 60-х роках минулого століття тут мали право (лише три ПТУ на увесь СССР мали таке право) навчати аграрним премудростям кубинців. Про що нині нагадують з десяток смаглявих бобринців і бобринчанок. Сьогодні це – сучасний навчальний заклад, матеріально-технічній базі якого і комфортному перебуванню у ньому учнів можуть позаздрити обласні (а може й столичні) навчальні заклади. 

Не оминули гостям показати і районну друкарню. Її розміри засвідчують: колись тут друкарське життя било ключем. Сьогодні ж тут друкують лишень районку «Честь хлібороба», та й то накладами, які стрімко скорочуються. Тож, не випадково друкарня стала місцем, де газетярі області, як-то кажуть, від душі поплакались одне одному у жилетку. 

І є від чого: десятиріччями вони та їхні попередники жили-не тужили, славлячи за бюджетні гроші курс партії (при комуністах) та районне начальство (як при комуністах, так і протягом понад 20 років незалежної України). Як тут – бац – роздержавлення! Бо ж яка ти «четверта» влада, коли перебуваєш на утриманні інших гілок влади? У жодній вільній країні такого утриманства й близько немає. От і в Україні нарешті вирішено зробити так само. 

Щоправда, заради справедливості, варто зауважити, що в цій самій Україні це саме роздержавлення, як багато чого іншого, робиться через одне, відоме, місце. Яскравий покажчик цього – політика Укрпошти: і гроші за доставку преси гилить шалені, і свої відділення, особливо у малих селах, нещадно скорочує, зате зарплати гендиректора Укрпошти такого собі Смілянського та наближених до нього мироїдів перевищують півмільйона гривень на місяць. 

Відтак, побідкавшись, журналістська братія жваво пристала на пропозицію Ліни Кущ і Петра Мельника бити у всі дзвони щодо недопущення придушення свободи слова в Україні, тим більше в умовах війни (й інформаційної, у тому числі) з Московією. 

  

Сучасна Бобринеччина – край суто аграрний. У оповідці про неї варто згадати і про фермерське господарство у селі Тарасівці, яким спільно заправляють (у доброму розумінні цього слова) кілька фермерів-земляків, обробляючи понад 850 гектарів землі. Топ-культура, яку вони вирощують – нут, або баранячий горох, який на ура купують араби. І фермери ці своїми прибутками щедро діляться, наповнюючи як бюджети своїх громад, так і допомагаючи цим самим громадам своїм спонсорством. Так, зокрема, Бобринцем мотається реанімобіль («швидка допомога») – подарунок фермерського господарства «Івашини». А ще тут – при ПрАТ «Бобринецька сільгосптехніка» – є музей сільськогосподарського виробництва, у якому директор цього самого виробництва, заслужений працівник сільського господарства Анатолій Цесарський зберігає, наче безцінні артефакти, вимпели, грамоти, світлини, на яких закарбовані імена його земляків-аграріїв. Не оминули господарі познайомити екскурсантів з Бобринецьким коледжем Білоцерківського аграрного університету, де, власне, у затишному гуртожитку якого їх вклали спати. 

А на ранок – Златопілля – село, що при комуністах йменувалося Свердлове. Там теж все пов’язане із землею, яка, з усього було видно (будівництво, інфраструктура абощо), поступово починає оживати. І все це завдяки людям, які живуть на цій благословенній землі. У тому числі – завдяки жіночкам відомого аж у Києві фольклорного ансамблю, які вирішили залишити первісну свою назву – «Свердлівчанка». І хоч назва якась кострубата, та як вони співають!