Відколи Covid-19 ніби розділив світ на дві невидимі, але такі відчутні для всіх нас етапи – життя «до» і «після» появи цієї хвороби, люди, на мій погляд, почали більше цінувати час, зокрема подорожі. І, незважаючи на карантини та локдауни, в проміжку між ними намагаються подорожувати. Незабаром розпочнеться період літніх відпусток, тож неодмінно захочеться побачити нові місця як в Україні, так і за кордоном. Про одну таку закордонну поїдку до Італії в серпні минулого року хочу розповісти читачам «СВ».

На півночі Італії, в регіоні Венето, в долині Валбеллуна розташувалося місто Беллуно, невелике, затишне і мальовниче, оточене з півночі невисокими горами Доломітовими Альпами. День був сонячний, гарний, тож наше невелике екскурсійне авто зупинялося на декілька хвилин біля особливо гарних місць. Одне з них - озеро Santa Croce (Святий Хрест), вразило надзвичайним кольором води (щось середнє між зеленим і голубим), ніби дорогоцінний камінь в обрамленні дерев. Декілька хвилин для фото, і ми поспішили в Беллуно. Зробивши коротку оглядову екскурсію містом, перекусивши і трохи відпочивши, поїхали далі, щоб помилуватися іншим озером – Lago del Miss (озеро Місс). У бірюзовій воді, чистій та прозорій, біля самісінького берега плавали риби. Поряд, на невеликому пляжі, відпочивали родини з дітьми та подорожуючі, залюбки рятуючись від спеки. Проїхавши ще 5 чи 7 кілометрів вздовж озера, ми опинилися біля Сascata (каскаду) della Soffia. Не знаю, як можна точно перекласти слово «Soffia», але якщо дослівно, то «дмухати», «дути». Можливо, це натяк на те, що дорогу вода проклала собі сама, або ж вітри видули їй шлях і таким чином утворився невеликий каскад. До речі, дорогою до озера я нарахувала дев’ять тунелей, одних довших, інших – зовсім коротких, прокладених в гірських породах.

Переночувавши в Беллуно, назад поверталися вже іншою дорогою. Біля населеного пункту Лонгароне водій машини на хвильку зменшив швидкість, а знайомі італійці, які надзвичайно люблять свою країну та знають її історію, розповіли про трагедію, що сталася тут восени 1963 року. Тоді у резервуар водосховища найвищої у світі ГЕС, спорудженої в ущелині гірської річки Вайонт, за лічені секунди сповзла частина гори Ток (Monte Ток). Ця величезна хвиля з води, землі та дерев за 5-7 хвилин знесла Лонгароне і декілька невеликих населених пунктів, поховавши понад 2500 людей. Згодом тут побудували меморіальний комплекс-церкву...

Продовжуючи нашу пізнавальну екскурсію, біля міста Домедже Кадоре знову проїхали біля озера, потім зупинилися в місті Ауронцо ді Кадоре, де попили каву та помилувалися панорамою зі ще одним озером. І поїхали далі, до населеного пункту Мізуріна (висота над рівнем моря 1800 метрів), відомого агротуризмом, де також є одноіменне озеро – Мізуріна. До речі, варто зауважити, що Італія відома численними річками та озерами. Дорога віддалено нагадувала пейзажі Прикарпаття. Тут, в невеличкому затишному ресторанчику, замовили обід, де я вперше куштувала оленяче м’ясо. Смачне, але якби не сказали, що саме їм, то не відрізнила б від, скажімо, яловичого.

…В Італії, як і в Україні, є багато цікавих, неповторних місць, був би час, гроші та бажання побачити хоча б частину з них.

Вікторія АРХИПОВА.
Фото автора.

[img]