Державна незалежність: легке відновлення і важкий тривалий поступ в очікуванні «Вашингтона з новим і праведним законом» (Т.Г.Шевченко).Залюбки пристав на пропозицію шановної пані Дроздової, редакторки «Вечірки», згадати щось особисте про серпень 1991 року...
30 років тому, мені – 26. Задовго до цього я вже давно сформувався свідомим «нациком» – як людей з національною самоповагою називають нині кремлівські пропагандисти. Але у переддень цієї визначної події мені у відновлення української незалежності вірилося слабо – аж надто потужним видавалося це штучне утворення з колючого дроту і кирзового чобота під назвою Совєтський Союз.
Разом з тим, щойно з’явився промінчик горбачовської свободи, я разом з однодумцями на самому початку 90-х і до громадянства знищеної московітами УНР записували охочих біля тодішнього пам’ятника Лєніну. І оту щоглу, що зараз біля входу до «білого дому» з синьо-жовтим стягом стоїть, перли пішки на центральну площу міста для її встановлення під прискіпливим наглядом ментів і під гарчання тодішнього прокурора, і врочисто піднімали той самий стяг на тій самій щоглі, до слова, найпершими у Кіровоградській області абощо.
Але побоювання того, що все це ненадовго – промінчик свободи ось-ось згасне і всі ми, ентузіасти української справи, невдовзі будемо запроторені до буцегарень та ГУЛАГів – не полишало мене. Та щоби не було соромно за безцільно прожиті роки, ми вперто робили цю саму українську справу.
Тож, коли 24 серпня 1991 року Верховна Рада оголосила мою Україну самостійною, радість моя була подвійною: по-перше, я не став політзеком, а по-друге, збулася моя, так би мовити, дитяча мрія. Одночасно я ще довго не міг повірити тому, що монстр (СССР) у драних трусах і з ядерною дубиною, який стільки років жахав своєю потугою увесь вільний світ, насправді виявиться немічним колосом на глиняних ніжках... Це диво я вважав тоді якимось Божим промислом!
... Вважаю так і зараз. З Днем Української Незалежності! З нами Творець!
Віталій Асауленко