3 грудня – день визволення Новогеоргіївська від фашистських загарбників. Цій даті присвячується матеріал Тетяни Ткачук – працівниці міського краєзнавчого музею. - Є у міському краєзнавчому музеї картина «Пам’ять війни». Її автор – колишній командир відділення 193-го стрілкового полку 66-ої Гвардійської стрілкової дивізії Мансур Абдулін. Він був одним із тих, хто в грудні 43-го визволяв наш край від фашистів. Все побачене і пережите на війні Мансур Абдулін багато років носив у своєму серці, а потім уже у зрілому віці він переніс це на полотно (завжди мав хист до малювання) та на папір – сів за книгу спогадів.
У цю книгу, що має назву «Сторінки солдатського щоденника», лягли спогади про важкі фронтові дороги, битви на Курській дузі, під Сталінградом, за Дніпро. У спогадах Абдулін пише, що між Полтавою і Харковом було дуже багато спалених сіл. Сибіряка вразило побачене: остови печей із залишками намальованих квітів, півників, мертві, обпалені дерева, червоне від горя і втрат сонце. Село мертве і лише в одній печі сидить пухнастий кіт, він якимсь чином врятувався і повернувся додому… Так з’явилося художнє полотно про війну – страшна, моторошна картина, та це лише один епізод війни, а їх у пам’яті закарбувалося безліч.
Мансур Гізатулович народився в Оренбурзькій області, а до війни жив у Бостандикському районі Ташкентської області, працював на шахті. Коли почалася війна, пішов у військкомат, хоч і мав броню. Гадав, війна закінчиться, запитають, чому у шахті відсиджувався.
Смерть 19-річний юнак побачив уже на шляху до фронту. Ешелон бомбили, тож біля полотна залізничної станції хоронив друзів, з якими навчався у Ташкентському училищі. Розумів, що тепер йому доведеться воювати і за себе, і за них..
Був мінометником, сміливого, безстрашного бійця обрали комсоргом батальйону. Не раз дивився смерті в обличчя і на Курській дузі, і під Сталінградом. Визволяв наш край. У своїй книзі спогадів описав так звану «оманливу переправу» через Дніпро. Там, на острові Смерті, залишилися лежати сотні побратимів.
Після війни 15 років працював на уранових копальнях, мив золото. Одружився, виростив дітей, переніс операцію на серці. Ніколи не забував однополчан. І якось колишній кулеметник Василь Шамрай запитав: «А чи написав хто про острів Смерті ?». Ні, не написав. І взявся колишній шахтар за перо…
У 80 – 90-х роках Мансур Абдулін двічі приїздив до Світловодська. Листувався з учнями ЗОШ №5, був на відкритті шкільного музею. Збереглися його листи і до директорки музею Ольги Аболмасової. Колишній воїн писав, що найбільшою його мрією було залишитися живим, щоб побачити, яким буде життя після війни, щоб не даремно була пролита кров за таку важку Перемогу. І своєю найвищою нагородою вважав те, що вижив у тому страшному пеклі.
Таким він був, Мансур Абдулін, воїн, письменник, художник. Визволитель.