Указом Президента України №27/2022 від 22 січня 2022 року “Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Соборності України” жителю міста Світловодська Вячеславу Попову присвоєно звання Заслужений художник України. Я вирішила поспілкуватися з добре знаним у Світловодську і далеко за його межами медальєром, тепер вже заслуженим художником України. - Вячеславе Васильовичу, щиро вітаю Вас з присвоєнням високого звання. Упевнена, що Ви цього достойні. Одразу питання - хто подав вашу кандидатуру на підпис Президенту? Знаю, що місцева владна команда не дуже шанує людей поважного віку, і, можливо, навіть не знає нічого про Вашу творчість...
- Чесно? Навіть не здогадуюся! До мене ніхто не звертався, не просив ніяких документів і я почув про присвоєння мені звання Заслуженого від колег обласної спілки художників України по телефону. Вони дізналися про Указ Президента з офіційних джерел і привітали мене.
- Але ж такого не може бути! Щоб ваші папери потрапили в офіс Президента України, їх повинен хтось ретельно підготувати...
- Можливо, дізнаюся, коли мене запросять на урочистості (посміхається)... Пригадую, як у 2009 році була моя персональна виставка «Образ і кредо» в Національному культурному центрі України в Москві (Росія), що проходила в рамках заходів, присвячених 70-річчю створення Кіровоградської області. Після цієї події готувалися документи на присвоєння мені звання Заслуженого художника України, але не сталося. Мені зателефонував якийсь чиновник з Києва і спитав: “Чи це той Попов, який продався москалям?” І далі - тиша, довжиною у 13 років.
- Читали указ Президента? Там написано, що звання Вам присвоєно “за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, зміцнення міжнародного авторитету України, вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю”. Згідні з таким формулюванням Ваших заслуг?
- Бесперечно, це приємне перебільшення і узагальнення. Але дещо я таки встиг зробити за своє життя...
- Розкажіть нашим читачам про себе.
- Я народився у далекому 1937 році, 24 серпня в Херсоні.
- О, так цього року, у День Незалежності України Вам виповниться 85! Гарно виглядаєте...
- Дякую. Так, я сподіваюсь, що буду святкувати ювілей у колі рідних і друзів саме у цей день. Отже, як я став медальєром? Після закінчення школи у Херсоні, поїхав до Дніпропетровська і згодом, у художньому училищі, 1957 року отримав професію скульптора. З часом захопився створенням медалей і це стало справою мого життя.
- Пояснимо читачам, що медальєр - це фахівець з художньої обробки матеріалів (частіше металів чи їх сплавів) для виготовлення пам'ятних знаків з приводу яскравих подій в суспільному чи мистецькому житті.
Багато вдалося створити медалей і де в світі знають медальєра Попова?
- Так серед моїх кілька сот медалей можу назвати такі: “Леонардо да Вінчі”, “Врубель Михайло Олександрович”, “Марк Шагал”, “Марчук Іван Степанович”, “Марсель Марсо”, “Новаківський Олекса Харламрієвич”, “Гоголь Микола Васильович”, “Лучано Паваротті” і багато інших. Мої пам’ятні медалі зберігають музеї: “Ермітаж”, Державний історичний музей (Москва), Шевченка (Київ), “Чигирин”, Історичний музей (Суми), Музеймедалі м. Лейден (Нідерланди), Французький монетний двір (Париж), є вони і у приватних колекціях в різних країнах світу. Певний час я успішно співпрацював з Ленінградським монетним двором, на якому були виготовлені тиражем розроблені мноюмедалі: «В.О.Сухомлинський» (1987), «А.С.Макаренко» (1988), «Тарас Шевченко» (1989), «М.Хергіані» (1989), «150 років «Кобзаря» (1990), «Могила Т.Г.Шевченка» (1991), «Оперний театр - 125» (1992), «Козацька застава» (1992), «Чорнобиль - хмари» (1992), «Чорнобиль - церква» (1997).
- Як Ви ставитеся до того, що поціновувачів цього напрямку мистецтва не так багато в світі, і на кожній своїй роботі Ви не можете підпис поставити...- Така вже доля медальєра. Дійсно, медаль - це ж не картина, на якій можна ставити свій автограф, і тому я приречений на анонімність. Але я настільки любив свою роботу, на маленькій площі металу прагнув створити образ цілої історичної епохи, що визнання прийшло якось саме по собі. Я став членом Національної Спілки художників України, членом Міжнародної Федерації медальєрів (FIDEM, Париж, Франція). У 2013 році став лауреатом обласної премії в сфері образотворчого мистецтва та мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна в номінації «національна традиція».
- Ви сказали “любив свою роботу” - у минулому часі. Чому?
- Любив, бо зараз нічого не роблю. Стан здоров’я не дозволяє. Втомлююся навіть від походу в магазин за продуктами. Вірите, мені на це сьогодні потрібно пару годин. Потім ще треба щось приготувати на обід, помити посуд тощо.
- Ви живете один?
- Дружина померла у 2011 році, була невдала спроба створити нову сім’ю... Але я не один. У Світловодську живе моя донька Вікторія з чоловіком, онучка Аліса з чоловіком, правнучка Меліса. Ми зустрічаємося, але жити разом з ними я вважаю неприйнятним. Не хочу заважати молодим. Буду рухатися сам, доки вистачить сил.
- Дякую за інтерв’ю, бажаю Вам у доброму здоров’ї зустріти своє 85-річчя, а потім і наступний ювілей.
Фото Ігоря Котлярова (архів).
