Війна в Україні змусила багатьох жінок виїхати з дітьми за кордон. Що відчувала і як поборола страх за нових обставин, ексклюзивно для газети “Світловодськ вечірній”, розповіла наша колега, журналістка Альона Зозуля.- Вісім місяців тому я прийняла виклик долі, довірилася обставинам і вирушила з двома дітьми та собакою в Німеччину, у місто Нюрнберг. Перетнувши кордон України, я зависла десь посередині невідомого простору. Не знаю, чи змогла б повторити подібний шлях знову...
Першим нашим місцем проживання став спальний район Нюрнберга. Людей мало, тихо, спокійно. Здавалося, маємо відчувати ейфорію від перебування в новій країни, але нічого подібного не відбулося. Ми дивувалися похмурим людським обличчям, нервували через оформлення документів, незнання мови та просто тому, що не вдома. Країна лишалася для нас незрозумілою, а люди здавалися занадто суворими.
Діти майже одразу пішлу дошколи, такі вимоги німецького законодавства, але я згодна, що не варто ховатися за стінами квартири, а потрібно виходити із зони комфорту і вчитися жити в тих умовах, в які поставило нас життя.
Відчуття радості з’явилося лише з переїздом вінший район міста - Дутцендтайх. Наш будинок знаходиться поруч зі ставком, кумкаючими жабами, качками, гусями та лебедями. На вулиці, неподалік будинку, час від часу чутно гру фортепіано. Це розслабляє і дає можливість дихати на повні груди.
Моєму здивуванню не було меж, коли я дізналась, що ми мешкаємо в історичному місці з‘їздів нацистської партії, що поруч є вціліла споруда - Поле Цеппеліна з гітлерівською трибуною, а ще відомий Конгрес-хол, який нині перетворено на документальний центр історії фашизму. Але історичні сторінки давно перегорнуті і сучасне покоління знає Дутцендтайх, як осередок міських заходів. Тут або спокійно і затишно, або гучно і весело, бо тут організовують наймасовіші заходи такі як рок-фестиваль, велосипедні чи автомобільні гонки, футбольні матчі. Останні закінчуються гучними піснями футбольних фанатів. Ось тепер мені відомо, що німці вміють розслаблятися і, як усі здорові люди, потребують сплеску емоцій.
Зі своїми дітьми я залюбки прогулююся поруч зі ставком. Тут ми спостерігаємо за життям водоплавних птахів.
Знахідкою для сина став скейт-парк, де він катається на роликах та самокаті. Подібні майданчики допомагають йому знайти друзів. Та що там говорити, неодноразово імені особисто вдавалося познайомитися з іншими українцями або навіть через мобільний перекладач поспілкуватися з людьми інших національностей.
Для облаштування побуту навчилася просити, приймати допомогу і дякувати. У більшості випадків усі питання вирішувала самостійно, не розраховуючи на когось: підійняти на третій поверх пральну машину, полагодити щось в квартирі, налаштувати самокат синові чи записатися до лікаря.
Мій чоловік лишився в Україні і підтримати мене може лише в телефонному режимі. Сімейне життя на відстані не можна назвати щасливим. Чоловік сумує за дитячим галасому спустошеній квартирі, не маючи повноцінної можливості брати участь у вихованні доньки та сина, спостерігає за їхнім дорослішанням, лише завдяки відеозв‘язку. А тим часом, діти плачуть за татом і мріють як можна швидше з ним обійнятися...
Німеччина нас змінила, зокрема, навчила цінувати те, що мали. Щодня живемо думкою, що ось-ось і ми повернемося на Батьківщину. Це не значить, що в Нюрнберзі нам погано, це значить, що ми просто не вдома. Слідкуємо за новинами, і робимо усе можливе для перемоги України: відвідуємо демонстрації проти війни в Україні, допомагаємо зустрічати українських переселенців, а ще донатимо на ЗСУ.
Дякую долі, що вона у турботливих долонях перенесла нас у безпечне місце, а на нашому шляху зустрілися люди, які відкрили для нас, українців, не лише двері своєї домівки, а й свої серця.
Все буде Україна! Віримо в ЗСУ!
