
Вперше познайомилася з Наталією Миколаївною Степанець, коли привела до неї в перший клас свою доньку. На перервах діти завжди юрмилися біля усміхненої, привітної вчительки: зачаровано дивилися, як вправно і швидко ножицями вирізає з паперу різноманітні фігурки, або ж слухали цікаві оповідки. Тулилися до неї, бо оберігала маленьких вихованців, могла і приголубити, і пожаліти, але двійки ставила рідко, пам’ятаючи, як багато років тому, щойно почала працювати, її бабуся, дуже добра, сердечна жінка, також педагог, склавши навхрест руки на грудях, тихо говорила: «Ти ж їм тільки двійки не став, вони ж такі маленькі…».
До речі, Наталія Миколаївна Степанець – по маминій лінії вчитель у четвертому поколінні. Прадід Тимофій Кругленко вчив дітей у церковно-приходській школі, бабуся Ірина Тимофіївна Козленко багато років викладала у молодших класах у селі Войнівка Олександрійського району, мама – Майя Артемівна Верескун – у школах №№ 1,6, 4 Світловодська. Тож Наталія Миколаївна з дитинства чула розмови про школу. Закінчивши десятий клас, навіть не думала над одвічним питанням «Ким бути?», а відразу поїхала в Кіровоградський педагогічний інститут, успішно склала іспити та стала студенткою факультету «Педагогіка і методика початкового навчання».
У 1979 році, повернувшись у Світловодськ, молодий спеціаліст розпочала свій трудовий шлях у рідній школі №4. Звісно, прислухалася до порад і настанов мами, яка також тут працювала, до старших колег. Допомагали долати перші кроки в професії любов до дітей, глибокі знання свого предмету. Але через деякий час довелося разом з чоловіком-військовим поїхати далеко від рідного краю. Працювала за фахом на Уралі під Челябінськом, служила на Новій Землі, опановувала нові для себе професії та предмети. Вечорами, коли родина збиралася разом, для маленького сина Дмитрика шила іграшки, бо не було їх де купити, пригадуючи, як в її дитинстві бабусі та мама робили для неї ляльки-мотанки, вчили вишивати, плести гачком та спицями, як маленькою дівчинкою розважалася тим, що малювала, бо ж дід Артем, кадровий офіцер, чудово малював, вирізала, ліпила з пластиліну різні іграшки.
У 1992 році їхня родина повернулася в Україну, у Світловодськ, а Наталія Миколаївна – в рідну школу. Жартує, «Де вродився, там і згодився». Працювала так, як звикла: ґрунтовно готувалася до кожного уроку, немов він перший в її житті, на окремих листочках писала додаткові завдання. Підходила інтегровано до вивчення кожного уроку: поєднувала математику і природознавство, мову і природу тощо. Часто імпровізувала. Пригадує, як на одному з відкритих уроків по очах учнів побачила, що не розуміють, як вирішити задачу з математики. Тоді викликала одного хлопчика, попросила його взяти її сумочку (ніби це вантажівка з піском)і перенести з одного кінця класу в інший. Розтлумачила, чому так зробила, а далі учні вже самі доімпровізували і цим продемонстрували, що все зрозуміли. Учителька говорить:
«Я ж їх відчуваю і люблю, мов рідних, але, водночас, ставлюся як до дорослих, щоб відчували відповідальність за свої слова і вчинки на рівні їхнього дитячого світосприйняття. Наприклад, аби знали, що патріот не той, хто говорить це на словах, а той, хто не смітить, не плює на землю, не ламає лавочки, не пише брутальні слова на стінах, не лихословить, хто будує і творить, проявляючи цим свою любов до міста, в якому живе, до України в цілому».
Уроки в ігровій формі, ненав’язливі виховні моменти, екскурсії на природу, ігри та зарядка на уроках і під час перерв, перевірка зошитів, батьківські збори. Скільки всього було за десятки років педагогічної праці… Але як приємно, що колишні маленькі школярики, а згодом дорослі люди, не забувають свою першу вчительку. Телефонують і вітають зі святами, зустрівши на вулиці, охоче зупиняються поспілкуватися.
«Тих, кого довгий час не бачила, впізнаю лише по очах. Можу забути прізвище, але імена пам’ятаю. Це так приємно, повертатися з ними в їхнє дитинство, згадувати різні історії. А ще приємніше вчити вже їхніх синочків та донечок. Єдиний неприємний момент, це коли доводиться прощатися з кожним наступним випуском, розлучаюся з ними, мов від серця відриваю», – говорить Наталія Миколаївна.
У їхній родині, можна сказати, два педагоги. Чоловік Наталії Миколаївни – Вадим Іванович Степанець – кадровий військовий, на початку 90-их здобув ще одну вищу освіту: закінчив військову академію з правом викладання педагогіки, соціології, психології, деякий час працював в одному з вишів Кременчука. Є з ким порадитися Наталії Миколаївні, втім, чоловік завжди був надійною опорою, цікавився шкільними справами дружини, бо знав, яка це нелегка праця, адже також виріс в родині педагога і військового.
Завжди активна в житті колективу (до речі, у 1998 році стала переможницею обласного конкурсу «Вчитель року»), вчитель-методист і вчитель вищої категорії, і, на жаль, вже вчитель-пенсіонер Н.М. Степанець твердо вирішила, що нинішній навчальний рік – останній в її педагогічній практиці. Хоча, звичайно, це було нелегке рішення. Зрозуміла, наскільки дорогий їй колектив, в якому трудиться, коли нещодавно зустрілися в школі після довгої перервиспілкування з учнями через онлайн - уроки.
«Мій колектив – це мої рідні люди, однодумці. Тут тепер працюють деякі мої вихованці, інші випускники школи, які стали педагогами», – говорить Наталія Миколаївна.
Але, водночас, хоче більше часу присвячувати тому, до чого завжди лежала душа - рукоділлю. Переконана,що все, що зроблено своїми руками, зберігає енергетику її творця, тому дорожить сімейною реліквією – рушником, вишитим чорними і червоними нитками ще її прабабусею для її матусі. Береже і кетяги бузку, вишиті ненькою. Вишиває сама, плете гачком і спицями. А коли в грудні минулого року невістка попросила зробити в подарунок ляльку, спрямувала на це всю свою творчу фантазію і за три-чотири дні замовлення виконала. Лялька настільки всім сподобалася, що з того часу виготовила їх вже чимало: неповторних, у гарних сукенках, кожна «зі своїм характером». Почала шити цілі родини різних звірят – єнотів, панд, їжаків, білих ведмедів, домашніх птахів, котів і собак. Удосконалює техніку (займається фелтінгом – сухим валянням шерсті), вигадує нових «героїв». Тепер вони «живуть» у картонних коробках, чекають свого часу, коли стануть подарунками. Наталія Миколаївна дарує з любов’ю зроблені роботи онучці Аліні, невістці Ользі, родичам, знайомим, колегам. На створення своїх симпатичних, позитивних персонажів вчителька-майстриня витрачає чимало часу і грошей, бо ж треба в магазині купити тканину, інші аксесуари, пофантазувати над образом, щоб кожний з наступних не повторював попередній. Я дивлюся, як Наталія Миколаївна на журнальному столику розкладає іграшки, коментуючи «їхні історії» і мимоволі зауважую:
«Я, мабуть, не змогла б, до цього треба мати талант і терпіння».
«Та ні, – заперечує, – кожний може. – Я у такому випадку завжди кажу собі, що очі бояться, а руки роблять».
Це, до речі, життєве кредо Н.М. Степанець, бо ніколи не боялася розпочинати щось нове у житті, впевнено йшла до обраної мети.
…Коли заходиш в затишну оселю подружжя Степанців, відразу почуваєш себе, мов вдома. Тут чиста аура, яку дарують різноманітні квіти, дбайливо вирощені господинею, навіть смерека росте в горщику на балконі. Наталія Миколаївна підтримує педагогічні та побутові традиції, все те, чого навчилася з дитинства та надбала згодом. Тепер вона - берегиня їхнього роду.
Вікторія АРХИПОВА