У другій половині серпня 1991 року я разом зі своїм сином, який мав іти до першого класу, відпочивала в Криму. В невеличкому місті Орджонікідзе жили родичі чоловіка, тож поселилися у них. До моря 5-7 хвилин пішки, вода чиста, аж прозора.
Одного ранку, не пам'ятаю точно 19 чи 20 серпня, помітила, що всі, хто був на пляжі, збираються в одному місці, підійшла і я. Але запитати нічого не встигла, бо хтось з присутніх приклав палець до губ і показав очима на радіоприймач. Отоді й почула вперше про ГКЧП (Державний комітет з надзвичайного стану), який щось там зробив неочікуване та непередбачуване. Інтернету ще не було, в кого що питати - не знала. Люди перешіптувалися і не дуже йшли на контакт, але здебільшого засуджували "гекачепістів". По телебаченню показували вулиці Москви, які заполонили військові, та перші жертви, що відстоювали демократичні права. Вже пізніше дізналася, що ГКЧП так і не вдалося здійснити державний заколот: призупинити діяльність всіх політичних партій, крім КПРС, призупинити випуск газет, крім тих, що підтримують ГКЧП, тобто демократичним свободам - зась. Але, на щастя, спрацював ефект бумерангу. Зокрема, завдяки демократично налаштований більшості, Верховна Рада України 24 серпня прийняла Акт, яким проголосила незалежність України.
Тож повернулася з сином додому в знаменний день, день Незалежності. Я, звісно, раділа неймовірно. Незалежність рідної держави від тоталітарного режиму сприйняла як заслужену винагороду за мільйони життів українців, яких кидали до в'язниць, знищували голодоморами, страчували лише за те, що вони хотіли вільно жити у своїй державі, спілкуватися рідною мовою. До речі, і мою рідню зачепило більшовицьке колесо: одні були розкуркулені, інші заслані до Сибіру ні за що ні про що.
Прикро, що в Україні в цілому, в Світловодську зокрема чимало людей ігнорують рідну мову, часто зневажливо говорять про країну, в якій живуть. Та рано чи пізно кожний зрозуміє, що мова - генетичний код нації, держава - це твій дім. Має ж бути почуття гідності та поваги до минулого і сьогодення своєї держави, до тих, хто за неї віддав і віддає своє життя зараз.
Понад три століття Україна виборювала свою незалежність і я щиро вірю в світле майбутнє своєї держави.
Вікторія Архипова