Поганий настрій у понеділок – річ звичайна для багатьох людей, які після вихідних ідуть на роботу. Організм не одразу налаштовується на інший ритм життєдіяльності. Я теж про це знаю і намагаюся себе контролювати, переважно для того, щоб вівторок не став ще важчим.
Міський голова Валентин Козярчук, напевне дотримується іншої думки. Зустрівши мене 30 вересня у коридорі адмінбудинку, заявив, що хоче зі мною зустрітися і поговорити про завдання журналіста.
«Зайдіть до мене і поговоримо!» – чи то запросив, чи наказав градоначальник.
«Що вас не влаштовує у нашій газеті?» – спитала я.
«Ви не виконуєте завдання журналіста – доносити інформацію неупереджено і без коментарів. Зайдіть до мене, проглянемо останній номер…»
«У вас не повинно бути ніяких претензій, ми вас цитуємо постійно, розміщуємо фото з сесійних засідань…» – почала я викладати свою точку зору.
Але моя думка міського голову не зацікавила, тим більше, що я посміла нагадати про давно ним забуті борги.
Через півгодини після цієї зустрічі до редакції зайшла обурена Марія Коваленко, жінка поважного віку, яка очолює один з квартальних комітетів міста.
«Вийдіть, будь-ласка, подивіться скількох квартальних принизили…»
Вийшла, поспілкувалася з шістьма головами квартальних комітетів, яких викликали на нараду і забули запросити до кабінету міського голови. Вони посиділи під дверима приймальні деякий час, а потім вирішили зайти. Секретарка стала на захист … дверей. Звернулися до Олексія Риченкова, начальника оргвідділу виконкому, але він не зміг допомогти жінкам. Чому? А тому, що ніхто не має право переступати поріг мерського кабінету навіть через 2 хвилини після того, як розпочалася нарада…
«Якщо ми там не потрібні, для чого нас викликали? Ми ж не запізнилися, а сиділи і чекали, коли погукають. Усі це бачили…», – жалілися найактивніші члени громади міста на найнятого ними менеджера.
Так і поїхали би вони додому на маршрутках, принижені, але набралися сміливості звернутися до редакції "Вечірки" і сфотографуватися на пам’ять про цей важкий день – понеділок.
