Кожен журналіст пам’ятає місце, яке або стало для нього трампліном у таємниці та цікавості майбутньої професії, або відбило смак до неї. «Світловодськ вечірній» став для мене саме таким трампліном. Хоча й до цього я трохи писав (створив в інституті іноземних мов, де вчився, стінну газетку «Sex appeal», яка витримала три номери, а потім мене змусили, під страхом виключення з вишу, припинити її випуск), саме у «Світловодську вечірньому» мені довели, що журналістика – не забавка, а професія. І професія дуже цікава й корисна.
Про що думає молода людина, яка нещодавно закінчила столичний виш, повернулася зі Сполучених Штатів і вирішила зайнятися розведенням кролів у селі Велика Андрусівка, на території дачі батьків, які проживали у Світловодську? Авжеж, вона думає, що їй все під силу. Навіть те, чим вона ніколи до того не займалася. Реальність, звичайно, все розставила на свої місця: я не став великим кролярем, (до речі, хочу похизуватися, жодна тварина не померла своєю смертю, – ані від хвороб, ані від чогось іншого, всі загинули від моєї руки), але, якось, сидячи на ганку, мені до рук потрапила газета «Світловодськ вечірній», якій щойно виповнився рік. Тобто, все це відбувалося влітку 1992 року. І сидів я за столом не зі склянкою горілки, лікуючи похмілля, а з філіжанкою вранішньої кави і думками, як у Чернишевського, – що робити… Й саме «Вечірка» вирішила моє майбутнє.
Чепурний та Дроздова
Перед тим, як йти знайомитися з місцевим журналістським бомондом, я дещо написав зі своїх мандрівок Сполученими Штатами. Я гадав, що на той час, коли до США могли поїхати одиниці, цей матеріал обов’язково повинен зацікавити й керівництво газети, й читача. Написав, до речі, непогано (так мені здавалося), бо в результаті, мене прийняли на роботу, хоча про вакансії ніхто нічого не казав. Мою долю вирішували молоді та завзяті головний редактор Віктор Чепурний та його заступниця Тетяна Дроздова. Я не пригадую, як саме це сталося, але після їхнього «tea for two», тобто «чаю на двох» за закритими дверима, я почув приємний для себе вердикт: «Сергію, ми вас беремо!». Саме тоді я помітив, як Віктор Чепурний схожий на Олександра Довженка з відомого портрета режисера (зокрема, своєю зачіскою), а Тетяна Дроздова – на відому, правда у вузьких колах, російську письменницю й літератора Тетяну Толсту.
З цього все й почалося…
Завдяки цій газеті я почав писати українською; опанував друкарську машинку; зрозумів, що таке «дедлайн» (останній строк для здачі матеріалу); як верстають газету, як її друкують та багато чого іншого. Мене вчили на чому треба робити наголос у статті, як підходити до її планування та написання, що потрібно читачу і як працювати з фотографом, аби отримати не лише ілюстрацію до свого матеріалу, а саме ту, яка би була його складовою частиною і несла свій певний зміст. Я пригадую, як разом з фотографом Олексієм Богуном видирався на дах будівлі міськвиконкому для того, щоб поміняти старий прапор на новий, а Льоша все це «фільмував». Пригадую й те, як нарешті випросив у шефа, аби редакція придбала касетний магнітофон, бо про диктофон мова не йшла, – в нас їх просто не було. На пам’яті й цикл інтерв’ю з головами провідних підприємств Світловодська, а от тодішній голова міста Микола Вінніков не дав жодного.
Потім мені стало затісно в Світловодську, і я вирушив до свого не менш рідного Києва. А там вже й «Всеукраинские Ведомости», «Киевские Ведомости», «Столичные новости», щоденна газета «Столичка», якою я керував, дві радіостанції, два новинних інтернет-сайти та безліч іншого. Я був і номінантом премії «Людина року» в галузі друкованих ЗМІ, зустрічався з багатьма впливовими особами, які вирішували долі держав…
Але все почалося зі «Світловодська вечірнього», який став моїм трампліном не тільки в майбутню професію, але й трампліном у життя, тією школою, яку ніколи не забудеш.
Велике тобі, «Вечірко», за це спасибі…
Сергій Ковтуненко
